Усі ми різні. Хтось йде по життю, гордо розгорнувши крила, обираючи складний шлях мужності, благородства та честі. Хтось, поступившись своїм слабкостям, борсається у хвилях страху, сорому та презирства.
Треба зазначити, що почуття презирства, а саме його остраху – це є внутрішнє відчуття самої людини, коли вона підсвідомо, а іноді й свідомо розуміє, що йде не тим шляхом, що її вчинки є ганебними та вступають у протиріччя із суспільними морально-етичними нормами.
Я вважаю, що кожен буде зі мною згодний у тому, що коли твої думки чисті, твої
Людина, чиє серце сповнене любові, співчуття, хто прагне допомагати, а не використовувати інших, не боїться презирства, навіть коли знаходяться ті, хто його виказує по відношенню до неї. Найяскравішим прикладом того, на мій погляд, є доля Ісуса Христа, що її описано у Новому Завіті. Цікавою з цього приводу є й літературна обробка частини
Мабуть, у цьому випадку страх презирства – це боязнь виставити на люди власні муки сумління.
Звичайно, всі ми маємо свої темні сторони особистості, але як сказав Франсуа де Ларошфуко: “Ми нехтуємо не тими, у кого є пороки, а тими, у кого немає ніяких чеснот”. Очевидно, що процес саморозвитку особистості не може обмежитись одними лиш перемогами. Всі ми люди, й наші вчинки іноді бувають неприпустимими та вартими того, щоб їх соромитись. Але по-справжньому презирства у свою адресу бояться ті люди, які настільки потонули у своїх негативних діях, що розуміють: вони не гідні того, аби до них добре ставилися.
Отже, справді, презирства інших боїться лише той, хто на нього заслуговує. Точніше той, хто зневажає самого себе.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)