“Бояриня” – це єдиний драматичний твір Лесі Українки, написаний на тему історичного минулого України. Створила його письменниця під час перебування в Єгипті, і, як зазначають дослідники, у цьому є своя закономірність – ностальгія породжує звертання до української тематики. Героїня цього твору Оксана Перебійна також тужить за рідним краєм, як і сама авторка.
Леся Українка говорить у драмі про важкий період в історії України – це був час Руїни, коли земля наша, тільки-но звільнившись з-під ярма, знову потрапила у залежність. Письменниця:
Оксана Перебійна разом з чоловіком Степаном потрапила до Москви, і виявилося, що це був зовсім інший світ, що не мав нічого спільного з її досить демократичною Україною. Дівчину дивували московські звичаї, не могла вона звикнути до того, що жінки тут невільні: дівчата не можуть ходити містом самі, “співати по гаях – такого зроду не чували”, “нема тут звичаю з чоловіками жіноцтву пробувати при бесіді”.
Але поступово таке невільне становище починає пригнічувати Оксану, все частіше згадує вона рідну землю, ніхто не підтримує її в далекій Московщині: Степанова мати вже звикла до нових звичаїв, Ганна і не пам’ятає України, їй навіть дивним видається, що Оксана сама обрала собі чоловіка, адже її саму засватав якийсь царський стрілець, якого вона і не бачила, а Степан вже сам себе називає “холопом Стьопкою”, намагається прислужитися цареві, завоювати його прихильність. Дівчина не може стерпіти того, як принижують її національну гідність, називають “хохлушкою”, вважають людиною другого сорту, для неї Москва виявляється “якоюсь неволею бусурманською”. Огидним вважає Оксана прислужництво чоловіка, котрий виправдовується тим, що робить це для добра України:
Та якби ми не гнули тута спини,
То на Україні либонь зігнули б
У три погибелі родину нашу
Московські воєводи…
Оксана думала, що її чоловік хоча б зможе допомогти українцям, проте й ці її надії не виправдатися: коли Україна по-справжньому потребувала допомоги, Степан не насмілився діяти рішучо, він вирішив затаїтися, перечекати, адже свої свобода та життя були йому дорожчими, ніж свобода України. Звичайно, можна зрозуміти й Степана, адже його жертва просто могла бути марною, але ж волелюбна енергійна Оксана просто не могла сидіти без діла, вишиваючи чи лузаючи насіння, як це робили інші боярині:
Степане! Ти хіба ж не бачиш?
Я гину, в’яну, жити так не можу!
Степан розумів, що “не ростуть квітки в теплиці”, згоден був відпустити дружину до батька, та надто любила Оксана свого чоловіка, щоб лишити одного. Вона намагалася вмовити Степана втекти з цієї московської неволі, та не хоче її чоловік зламати присяги, даної царю, остерігається, що подібна втеча може дорого коштувати їхнім рідним.
А Оксана в’янула і сохла від туги за Батьківщиною, вже й пісні не могла співати, втрачала останні сили від того, що не могла допомогти рідній землі в тяжкі часи. Тому так гнівно відмовляється вона повернутися додому, коли там “утихомирилось”:
Утихомирилось? Зломилась воля,
Україна лягла Москві під ноги,
Се мир по-твоєму – ота руїна?
Вона порівнює себе й Степана з шаблею, яка зрослась із піхвами і заіржавіла, залишаючись без справи.
Образ Оксани Перебійної дуже трагічний, слова, які вклала письменниця в її уста, гіркі та сумні, але й правдиві. І я думаю, що саме через це твір так довго був під забороною.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)