У кожного літературного героя, що зачарував “Дядько Степу” серце читачів, є свій секрет чарівності. Добрий і весел дитячий улюбленець дядько Степу із трилогії “Дядько Степу” (1935), “Дядько Степу – міліціонер” (1954) і “Дядько Степу і Єгор” (1968). У безпосередності й добродушності головний секрет чарівності героя. Відношення дядька Степи до людей визначається по-детски беззавітною вірою в торжество добра
У чому особливість гумору Михалкова? Як це ні парадоксально звучить, у тім, що поет ніколи не смішить дітей спеціально.
Сергій Михалков не актор, але коли його просять прочитати “Дядька Степу”, він читає так, як не вдається нікому іншому, начебто всією душею співчуваючи людині, якій так незручно зі своїм ростом. Дядько Степу хвилюється перед стрибком з парашутом, а над ним сміються:
Вишка з вишки стрибати хоче!
У кіно йому говорять: “Сядьте на підлогу”. Усі приходять у тир розважатися, а бідному дядькові Степу й втисну_-те під “низенький навіс” важко. Він туди “ледве вліз”. Так читає
Дуже розважає дітей те, що, коштує дядькові Степу підняти руку, і він буде здаватися семафором. А що було б, якби він не підняв руку? Катастрофа. І непомітно у свідомість читачів входить розуміння єдності життєвої й героїчного, простоти й величі. “Він коштує й говорить (не чи правда, простіше неможливо?): “Тут дощами шлях розмитий”. Можливість катастрофи виникає у свідомості дитини лише мимолетно.
Головне інше: “Я навмисно підняв руку – показати, що шлях закритий”.
У цій комічній ситуації повністю й у той же час ненастирливо проявляється шляхетність характеру. Смішно, що людина може стати семафором, доторкнутися до даху. Але ж при цьому він рятує людей. Під час війни Сергій Михалков був на фронті.
Про свого героя – моряка дядька Степу поет дописав продовження про те, як той плавав на лінкорі “Марат” і “поранений був трошки, захищаючи Ленінград”.
Але от війна скінчилася – з’явилися нові вірші. Називалися вони “Дядько Степу – міліціонер”. Старий знайомий хлопців коштує на пості біля висотного будинку на площі Повстання. Дядька Степу довідалися й полюбили хлопці з різних країн, тому що вірші про нього так усім сподобалися, що їх перевели на багато мов.
Художники зробили мультиплікаційний фільм, а артисти зіграли спектакль “Дядько Степу”. Чому ж всі так полюбили Степана Степанова? Може бути, тому, що він велетень?
Але адже в різних казках є стільки велетнів, яких ніхто не любить, а всі тільки бояться! Це й кровожерливі людожери, і лютий Карабас-Барабас, і страшили з “Аліси в країні чудес”. “Головного районного велетня” з віршів Михалкова люблять за те, що він допомагає й дітям і дорослим. А от для хуліганів він – гроза. І репортери із заморських газет, як тільки довідалися, що в чемпіона Єгора папаша – міліцейський старшина, то поклонилися,
По-англійському вибачилися И, закривши магнітофон, Швидко вибігли геть.
Сатира у віршах Михалкова на суспільно-політичні теми виражає неприйняття поетом негативних явищ дійсності, відраза до пороків капіталістичного суспільства. Такі сатиричні добутки, що мають яскраве політичне фарбування, “Мільйонер”, “Є Америка така”, а також “Дівчинка й дядько Том” – політичний памфлет, написаний у різко сатиричному плані. Автор згущає, концентрує негативне, оголюючи в нещадній критиці пороки, сховані за зовнішнім лиском. Публицистичность, плакатна узагальненість політичних віршів не заважають емоційному сприйняттю їх читачами
Чекають пасажири, Водії чекають Повз машини дітлахи йдуть! (“Зміна”.)
Скупими, лаконічними засобами передає автор почуття любові, турботи старшого покоління російських людей до молодшого, до своєї зміни, надії, гордості. Діти – це завтрашній день країни, майбутні захисники справи Рад, майбутні воїни, комуністи-ленінці. Таким же гарячим почуттям взаємоповага й дружби покоління батьків і дітей перейнятий вірш “Кришталева ваза”.
Ця історія про те, як замість випадково розбитої вази “учительці скромної за працю її величезний” був вручений подарунок не тільки від її учениць, але й від “усього народу”, звучить дуже просто, переконливо. Але саме простота, переконливість, природність усього розказаного піднімають вірш до символу єдності поколінь – простих російських громадян і всіх дітей країни, як говорить поет. Для читачів Михалкова пізнання миру – це пізнання нашої дійсності, усього, що дорого в ній нашим сучасникам незалежно від них віку
У творчості С. В. Михалкова знайшла яскраве вираження ленінська тема. Книга “У Музеї Леніна” увійшла в шкільні програми, переведена на багато мов народів РОСІЇ. В 1969 році Михалков створює нову книгу – “На батьківщині”,- відразу що ж полюбилася читачам, переведену, так само як і перша книга, у РОСІЇ й за рубежем.
Приймаючись за роботу над першою книгою, поет ставив перед собою завдання познайомити всіх хлопців, тих, хто не був у Москві, хто знає про Музей Леніна тільки понаслишке, з експонатами цього музею. Поет разом із читачами як би робить екскурсію по музеї, переходячи із залу в зал, розглядає реліквії й розповідає про дитинство, юність, революційну діяльність великого вождя
Кращим віршам поета властив широта узагальнень, загальнолюдський зміст, індивідуальна неповторність авторського стилю. Поезія Михалкова ввійшла в радянську літературу чудовими сторінками тонкого гумору, що разить сатири, обличающей зло з позицій партійності, радянського гуманізму
(2 votes, average: 3.00 out of 5)