З невимовного болю Франкової душі постала збірка “Зів’яле листя”. А тому й пісні в ній – “то голосні ридання”, “підстрелені пташки”, зойки враженого серця. Під тягарем життєвих обставин поет втомився, знесилився, почувався “зраненим звіром”, що тікає в нетрі, щоб у своєму барлогу вмирати.
Любовна драма надломила його морально, надірвала душу, переповнила все його єство нестерпною мукою. Тричі йому “являлася любов”, тричі “в руці від раю ключ держала” і тричі поет втрачав надію на щастя. Нерозділене кохання
“Є в “Зів’ялому листі”,- пише Дмитро Павличко,- речі такої красоти і глибинності, то їх сміливо можна віднести до найгеніальніших творів світової любовної лірики”. Рядки Франкової поезії нас просто чарують:
Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що щось плаче і хлипає важко.
Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,
Не дивися в той бік,
Се не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко;
Се розпука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гірко.
Франко створив у збірці “Зів’яле листя” узагальнений і абстрактний образ жінки. Він то підіймає її до неба, то кидає на дно. Одна “лілея біла”, “мов метелик”, “невинна, як дитина”; друга – “гордая княгиня”, “тиха та сумна”, “мов святиня”; третя – “жінка чи звір”, “сфінкс”, “мара”, “з гострими кігтями”.
А ми бачимо одну: сила майстерності Франкової така, що перед нами не три особи, а три силуети однієї і тієї ж жіночої постаті, три грані одного кристала. В одному образі, як в усмішці Джоконди, безліч відтінків гордості і гіркоти, непорочності і розуму, стриманої одержимості і прихованої іронії.
Збірка “Зів’яле листя” цікава тим, що в ній відображені любовні страждання непересічної, могутньої духом людини. Ліричний герой збірки, можливо, найскладніша постать у всій Франковій поезії. Це жива, багатюща, палка й глибинна натура. Франко малює любов як діяння, як найвищий витвір душі.
Його любов до жінки – велична, всеохоплююча, правдива.
Варіант 2.
1896 року вийшла третя Франкова поетична збірка – лірична драма “Зів’яле листя”. Вона розподіляється на три цикли – “жмутки”.
Усі вірші трьох “жмутків” об’єднуються однією ідеєю – глибоким, але нерозділеним, нещасливим коханням.
Перший “жмуток” присвячений оспівуванню кохання, та з’являються перші нотки смутку:
Що щастям, спокоєм здавалось,
Те попелу тепла верства;
Під нею жаги і любові
Не згасла ще іскра жива.
Ліричний герой вже починає розуміти, що його кохання не взаємне, але з серця не зникає образ коханої:
Не буду гасити!
Най бухає грішний огень!
І серце най рветься, та вільно най ллється
Бурливая хвиля пісень!
Герой марить своєю обраницею: “Не знаю, що мене до тебе тягне…”, “За що, красавице, я так тебе люблю…” Дівчина відмовила юнакові, для нього це страшний удар:
Не надійся нічого!
Чи ти знаєш,
Що ті слова – найтяжчая провина…
Ліричний герой захоплений глибоким коханням, у його душі світлі хвилини чергуються з темними, надія – з відчаєм.
В останньому вірші першого “жмутку” – “Епілог” автор пише:
Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишені жалі,
Завмерлеє в серці кохання.
… Ті скарби найкращі душі молодої
Розтративши марно, без тями,
Жебрак одинокий, назустріч недолі
Піду я сумними стежками.
Другий “жмуток” містить перлини інтимної поезії – “Ой ти, дівчино, з горіха зерня…”, “Червона калино, чого в лузі гнешся?”, “Чого являєшся мені у сні?” Тут почуття песимізму і печалі дедалі зростають:
Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що щось плаче і хлипає важко,
Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,
Не дивися в той бік, моя пташко!
Се не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко;
Се розлука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гірко.
А в третьому “жмутку” ліричний герой осягає увесь біль нерозділеного почуття. Це найсумніший “жмуток”:
Не можу жить, не можу згинуть, Нести не можу ні покинуть Проклятий сей життя тягар! З’являються перші згадки про самогубство:
Я хтів життю кінець зробить,
Марну лушпину геть розбить…
… Я чую се,- єдиний лік –
Се кулька в лоб.
Герой ще вагається, він чіпляється за залишки любові, але й вони врешті зникають, нещасний закоханий прощається зі своєю помічницею – піснею, в думках – із коханою; з самим життям:
Отсей маленький інструмент,
Холодний та блискучий…
Один кивок… один момент… …
За мить одну
Навіки я спочину.
Хоча збірка “Зів’яле листя” й сповнена трагічних мотивів, поет оприлюднив її не для того, щоб зайвий раз зобразити “рефлексії”. У передмові до першого видання І. Франко писав: “Та хто його зна,- думалось мені,- може, се горе таке, як віспа, котру лічиться вщіплюванням віспи?” І закінчує свою передмову цитатою Гете: “Будь мужньою людиною і не йди моїм слідом!”
Варіант 3.
Найщиріше, наймогутніше почуття – кохання. Воно було рушійною силою усього, що створено людством. Кожна людина мріє про таке високе, світле, життєдайне почуття, яке б могло змінити її життя на краще.
У світовій літературі, мабуть, не знайдеться письменника, який би не присвятив жодного рядка цьому величному почуттю. Але незавжди кохання буває світлим і приємнім.
Інколи кохана людина не розуміє тебе, робить боляче. Це нещасливе кохання. Когось таке кохання може зломити, примусить зненавидіти себе і людство, когось, навпаки, надихне створити чудові вірші або мистецькі твори, що залишуться з нами в віках. Саме так сталося з І.Я.Франком.
Його лірична драма “Зів’яле листя” – то зойк зраненого серця, “ридання голосні”, вірші про трагічне непорозуміння між людьми.
Здається, ця збірка писана кров’ю серця: така вона ніжна, прекрасна і в той же час сумна. Збірка складається з трьох частин, трьох жмутків зів’ялого листя. У “першому жмутку” ліричний герой розповідає про своє кохання, відчувається, що його чари заволоділи всіми думками і почуттями героя.
Тут ще майже немає тужливих мотивів.
“Другий жмуток” показує ліричного героя в спогадах про кохання. Це надзвичайно емоційні, повні експресії вірші, в яких дуже сильні народні мотиви. Багато поезій цього циклу, як, наприклад, “Ой ти дівчино, з горіха зерня”, “Червона калино, чого в лузі гнешся”, були покладені на музику і стали народними піснями.
Ой ти, дівчино, з горіха зерня. Чом твоє серденько – колюче терня? Чом твої устоньки – тиха молитва, А твоє слово гостре, як бритва?
запитує ліричний герой, і ми відчуваємо його біль і страждання. У “третьому жмутку ” настрої туги і розпачу посилюються. Ліричний герой не знаходить собі місця в житті без кохання. Не може пережити любовної драми.
Кохаючи, він загубив не тільки душу, а й саме життя. Зображуючи невідворотне згасання свого героя, його життєву катастрофу, Франко ніби приміряє до себе роль самогубця, яку б він міг грати найточніше, найправдивіше. Бо всі боління людини, що зважилась на такий крок, були і його боліннями.
Але лише приміряє, дивлячись на ситуацію з певної відстані, бо ототожнювати автора і ліричного героя не можна. Так само не можна ототожнювати з конкретною людиною той “ідеал ясний – бо далекий” поетової коханої:
Я не тебе люблю, о ні, Люблю я власну мрію, Що там, у серденьку на дні, Відмалечку лелію, – зізнається поет в одному з віршів “другого жмутка”. “Зів’яле листя” може бути чудовим зразком інтимної лірики, її естетичним ідеалом. Але разом з тим це і художній образ втрачених надій, нерозділеного кохання:
Чого являєшся мені у сні? Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, сумні, Немов криниці дно студене?
“Чи варто було трудитися, щоб пустити в світ пару жмутків зів’ялого листя?.. Думалось мені, може, се горе таке, як віспа, котра лічиться вщіплюванням віспи? Може, образ мук і горя хорої душі вздоровить деяку хору душу в нашій суспільності?” – так говорив поет про свою найліричнішу, найінтимнішу збірку.
І, як на мене, він мав рацію: поезія такої висоти і чистоти може допомогти зцілитися хворій від нерозділеного кохання душі.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)