Трагедія закоханого серця в ліричній драмі Івана Франка “Зів’яле листя” (1 варіант)
Любов до Вітчизни своєї
У ньому, як радісна даль,
І огнена мука Мойсея,
Й “Зів’ялого листя” печаль.
/ В. Сосюра /
“Зів’яле листя”, – так говорить М. Мочульський про ліричну збірку Франка, і згадує слова Платона про людські душї: що Бог розкидав їх половинки по всьому світу, і ці половинки шукають одна одну під чарівну мелодію скрипки. Коли роз’єднані половинки зустрічаються, скрипка змовкає, але коли вони не можуть
Це сталося і з Франком: нещасливе кохання видобуло з його душі трагічні вірші збірки “Зів’яле листя”. Тричі він кохав, і тричі не знаходив відповіді й розуміння. “Тричі мені являлася любов”, – пише поет.
“Одна несміла, як лілея біла”, – пише поет, згадуючи Ольгу Рашкевич.
Друга – гордая княгиня,
Бліда, як місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня…
Це вже йдеться про Юзефу Дзвонковську, а третьою ліричною героїнею стає Целіна Зигмунтовська:
Явилась третя – женщина чи
Але ці три кохання, можливо, є пошуком одного ідеала жінки, чи Кохання з великої літери. І тому, мабуть, вірші збірки “Зів’яле листя” попри автобіографічність – це відображення почуттів одразу багатьох людей, що зазнали нещасливого кохання.
Ми звикли сприймати І. Франка насамперед як борця, Каменяра – трагедія закоханого серця збірка “Зів’яле листя” виявилась несподіванкою.
Складається вона з трьох частин – трьох “жмутків”, об’єднаних як тематично, так і ліричним героєм (якого усе ж таки не можна на сто відсотків ототожнювати з самим І. Франком, він і сам був проти такого ототожнення) – сильною, мужньою людиною, показаною в момент величезних душевних страждань. Цей герой майже у відчаї, він хоче втекти (та не в могилу), але не робить божевільних вчинків, а виливає тугу у віршах, бо має душу художника.
А чень утечу я від лютого болю,
Що серце моє розриває.
(“Безмежнеє поле… “)
Це рядки з першого “жмутка”, найтрагічнішого, написаного у 1886-93 роках, до якого ввійшли такі поетичні перлини, як “Так, ти одна моя правдива любов… “, “Безмежнеє поле в сніжному завою… ” та “Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі… ” – останній вірш і дав назву збірці.
Поет страждає, і його сльози перетворюються на образи надзвичайної сили:
Як той вогонь, що враз і гріє й пожирає,
Як смерть, що забива й од мук ослобоняє, –
Отак, красавице і я тебе люблю.
Заметіль, завивання вітру з іншого вірша (“Безмежнеє поле в сніжному завою… “) співзвучні стану змученої душі. Не випадково цей вірш, перекладений на музику, став чудовою піснею.
Другу частину-“жмуток” було написано 1895 року. Тут вже біль трохи приглушено часом, значна частина віршів написана під впливом народної поезії (“Ой, жалю мій жалю… “, “Ой ти, дівчино, з горіха зерня… ” та інші).
Найбільш характерним з них є вірш “Червона калина, чого в лузі гнешся… “, дуже близький до народної пісні. Його настрій сумний, але безнадійності вже немає. Ніби тиха печать приходить на зміну гострому болю.
І, нарешті, у третьому “жмутку” (1896 рік) ми чуємо прощання і з радістю і з болем кохання. Повертається мотив з кінця першого “жмутка”, але зі зміненим трохи настроєм:
Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання,
Незгоєні рани, невтішені жалі,
Завмерлеє в серці кохання.
Дуже виразно він звучить і у віршах “Пісне моя, ти підстрелена пташко… ” та “І ти прощай… “.
Усе закінчується, все вкрилося снігом, у душу надходить спокій, і все ніби завмирає: думки, почуття… Але не життя, бо це – лише перепочинок, і все ще може початися знову.
А для нас Франкове “Зів’яле листя” залишилося зразком прекрасної лірики, взірцем кохання, невідривного від натхнення творчості.
Тому Сосюра і вірив:
І оживе твоє зів’яле листя
У світлім шумі нашої весни.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)