Назавжди Юрій Федькович поєднав свою долю з долею України, що була поживому роздерта кордонами двох монархій – російської та австро-угорської. Писав схвильовано, з болем у душі про сумне життя буковинського селянина, продовжуючи і розвиваючи традиції Тараса Шевченка, Маркіяна Шашкевича. Високої майстерності Федькович досягає в творі “Пречиста Діво, радуйся, Маріє!”. Це одна з кращих поезій, у якій автор засуджує і викриває весь австро-угорський лад з його вояччиною, жорстокістю, бездушністю. Малюючи в першій строфі поезії ідилічну
А далі йдуть картини, перед якими блідне всяка ідилія. Молодого розстріляного жовніра кладуть у могилу, Його дружина гине в нужді під чужим тином, А хто ж догляне малу сиротину? Без тата, мами бідна сиротина, Нічого не їло, душечка му мліє, – І хоче в хату бідне навернути, Господар псами травить його, чути: Верескло, впало, кров ся з ніжки ліє… Пречиста Діво, радуйся, Маріє! Далі одна за одною подаються короткі й виразні картини життя селян.
Кожна
Повільна епічна розповідь змінюється швидкою, схвильованою. Поет-гуманіст не може бути байдужим до страхіть, не може стояти осторонь життя. Він розуміє, що так далі жити не можна, потрібні радикальні зміни, щоб людина дістала людські права.
Вірш “Пречиста Діво…” і сьогодні хвилює читача, бо, за словами Дмитра Павличка, поезія Юрія Федьковича “має сильний заряд загальнолюдської вартості; перейнята стражданням великої і щирої душі, закохана в свободу”.