Був собі давній рибальський рід Половців. Батько – Мусій Половець, досвідчений рибалка. Половчиха теж “доброго рибальського роду, доброї степової крові”, “стала до бою за життя, за рибу, стала поруч Мусія”. Вона народила хлопців “повну хату”, що тісно стало в ній “од їхніх дужих плечей”, але “тримала… в залізному кулаці, мати стояла на чолі родини, стояла, мов скеля в штормі”.
Та хоч і згадує з жалем найменший Сашко після бою й загибелі братів, як “рука старої Половчихи смиче його за чуба… і сітки сохнуть
Він пішов у петлюрівці і настільки сприйняв ідею державності, що заради цього був готовий на все: “Рід – це основа, а найперше
Панас став контрабандистом, привозив матері подарунки. Вона складала їх до скрині і боялася за сина, бо “його важко народжувала, і він їй став дорожчий…”. На жаль, саме він пішов у махновці.
Хоч і пам’ятав батькову науку, та вважав, що “рід у державу вростає, в закон та обмеження”, а йому подобається “вільне співжиття”, анархія. Із Панасом воював і чотирнадцятилітній Сашко. Іван працював на заводі і “робив революцію”, ставлячи на перше місце клас, а не рід, а старий Мусій йому допомагав.
Отакими діаметрально протилежними були політичні орієнтації братів Половців. Цей рід, як краплини води, відобразив океан політичних та соціальних пристрастей усієї розхристаної, розгубленої віками, пригнобленої і довірливої та недосвідченої України початку ХХ століття. Трагедія одного роду відобразила трагедію всього українського народу. Цікаво, що письменник віддав свої симпатії більшовику Івану.
Саме той переміг у бою під Компаніївкою, на його боці й батько. Та це не завадило авторові показати об’єктивну й не дуже привабливу картину боротьби за владу.
Кожен із братів має поняття честі, не може поступитися своїми переконаннями, не просить. Спочатку Оверко б’ється з Андрієм і перемагає. Панас у цей час в засідці – чекає, чим усе скінчиться, і нападає на Оверка. Вбивши брата, ховає його і Андрія, щоб не сказали, що “рід зневажив”.
А Іван і собі очікує слушної години, нападає на знесилений загін Панаса. Одержавши перемогу, наказує розстріляти з кулеметів полонених, які не виявили бажання перейти на бік червоних. Панас пустив собі кулю в голову, побачивши, “як загинули його вояки, …а інші з них стали не його”.
Закінчується новела “Подвійне коло” трохи дивною фразою: “…і Іван Половець загубив трьох своїх братів”. Це ідеологічно обгрунтовує і виправдовує комісар Іванового загону Герт: “Одного роду.., та не одного з тобою класу”.
Об’єктивно змальовує письменник і жахливі, огидливі картини братовбивчої громадянської війни: “Дехто простягав руки – і йому рубали руки, підіймав до неба вкрите пилом і потом обличчя – і йому рубали шаблею обличчя, падав до землі і їв землю, захлинаючись передсмертною тугою,- і його рубали по чім попало і топтали конем. …І підводили високих степовиків, і летіли їхні голови, як кавуни, …дехто кричав скажено і, мов у сні, нечутно, а цей собі падав, як підрубаний бересток, обдираючи геть кору й гублячи листя”. А потім Ю. Яновський додає сумно – іронічними словами народної пісні: “Шукай, куме, броду!” Та не знаходять герої, як і всі українці того часу, броду, компромісу ніякого, шугають із головою у вир кривавих змагань і гинуть, не принісши рідному краєві, своєму родові ані слави, ані користі.
Багато часу минуло з тих пір, коли були написані “Вершники”. Але проблема “роду, в якому браття милують згоду” залишається актуальною, як ніколи. Поки люди не зрозуміють, що “краще поганий мир, ніж добра війна”, матері не матимуть спокою і в тривозі чекатимуть своїх синів.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)