Леся Українка… Хто вона? Поетеса, драматург і публіцист. Навіть Іван Франко, що добре її знав, не міг дати однозначної відповіді.
Та й мати поетеси, Олена Бджілка, не відразу розглянула багатогранний талант своєї дочки. Існує така думка: якби Леся не занедужала туберкульозом, то вона б, напевно, стала відомим музикантом. І все-таки поезія, драматургія…
Перелом у творчості Лесі Українки збігся з переломом сторіч, і Леся драматург з’явилася на самому початку XX сторіччя. Серед драматичної спадщини письменниці особливе місце займає
Із усього комплексу національних проблем Леся обирає самі гострі й драматичні з них – проблеми національної пасивності, національних зрад і національної туги, осмислюючи їх на матеріалі української історії XVII сторіччя. Художньо
Відомо, що мотив національної пасивності для української літератури був не новий. Ще Т. Шевченко в посланні “И мертвим, і живим.” гнівно писав про невірного козацького старшину:
Раби, підніжки, бруд Москви, Варшавське сміття – ваші добродії, Ясновельможни ваші гетьмани
Цих питань стосувалися й П. Кулиш, М. Костомаров, И. Франко. Засвоївши літературну традицію й певні історичні джерела, Леся Українка зображує часи Руїн. Однак письменниця не прибігає до опису історичних фактів, а показує, як самі гострі проблеми переломлюються в долях центральних персонажів: дочки козацького старшини Перебійного Оксани і її чоловіка, московського боярині Степана. Отже, основою добутку є ідейний конфлікт протистояння світоглядних позицій, поглядів, думок.
Конфлікт, покладений в основу “Боярині”, грунтується на протистоянні двох мирів – України й Московщини, як і двох психологий, світоглядної й естетичною-естетичній-морально-естетичної. З одного боку, патріотично настроєного козацького старшини, а з іншого боку – тих, що відреклися від національної ідеї, перейшовши на службу до росіянина паную,
До першого “табору” належить Оксана, що не може простити ні собі, ні чоловікові, що “сидів у місті за грубкою московської” у той час, як на Україні лилася кров, Вона в розпачі запитує в нього: “Ну, скажи, мій дорогою, чи довго нам ще мучитися так?” Другий “табір” представляє Степан, це він привіз Оксану в Москву. Він намагається переконати дружину, що й у Москві можна обороняти батьківщину. Але це не так! Степан боїться залишити службу, тому що “цар скрізь знайде боярина свого”, та й порушити присягу йому не велить честь
Наші герої помилялися, тому що без внутрішньої волі Майбутнє не має змісту. Леся Українка подає свої власні роздуми щодо цього. Для неї (як і для її героїні Оксани) Україна – це “веселий мир” з дівочим співом, а Московщина – “неволя басурманская”, “темниця”.
И в якості приклада – Степан з Оксаною. Що вони зробили для рідної землі? Нічого, крім того, що осмислили тягар своєї долі, що задушило їх. У них не вистачило духу, щоб перемогти важкий тягар. У цьому – трагедія нашого народу.
Нам на шию кидають ярмо (економічна нестабільність, залежність від Заходу, заборона іншої мови, насадження “чужої” культури), і ми тягнемо його за собою. Прикро від цього! Що ж ми за нації? Чому ми самі себе прирікаємо на “вічні борошна”?
Так і хочеться викликнути Лесини слова: “Жити хочу! – Буду жити”.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)