Зломилась воля,
Україна лягла Москві під ноги,
Се мир по-твоєму – ота руїна?
Леся Українка
Доба Руїни – найтрагічніший період у нашій історії, період, майже не висвітлений у художній літературі. Драматична поема Лесі Українки “Бояриня” присвячена цим трагічним сторінкам історії України XVII століття. З усіх національних проблем письменниця обирає найгостріші: це проблеми національної зради й національної туги, це проблеми руїни фізичної й духовної, проблеми патріотизму і “ржавих” душ.
Леся Українка розкрила
Головною героїнею драми “Бояриня” є Оксана – донька козацького старшини Олекси Перебійного. Батько виховав дівчину в дусі палкої любові до України й свого народу. Оксана була першою братчицею дівочого братства. Але палке кохання до московського боярина Степана, з яким вона одружилася, змусило дівчину покинути батьківщину й рідних – усе, що було дороге та миле її серцю. Покохала Оксана Степана за те, що руки його “від крові чисті”. І навіть слово “чужина” не було таким страшним для молодої дівчини.
Але вже перші
Подружнє життя поступово переконало Оксану, що вона помилилася у своєму виборі. Серце й досі кохає, а розум не може змиритися з розчаруванням у коханому чоловікові: Степан не той герой-борець, охоронець і захисник інтересів України, якого малювала її романтична уява, а звичайна людина, що пливе за течією й підкоряється обставинам. Свою бездіяльність і приниження Степан виправдовує користю для України:
Тепер, Оксано,
Нам треба стерегтися так, “щоб муха
Не підточила носа”, як то кажуть.
Крий Боже схибити в чому, – пропала
Вся наша справа і громадська вкупі.
Був колись він справжнім козаком, а став “холопом Стьопкою”.
Оксана змушена відмовитися від допомоги братчикам з України, які хочуть пристати до Дорошенка (серед них і брат Оксани – Іван), і пристає на прохання чоловіка не озиватися на Україну до рідних навіть листом. Так і зрадила бояриня свою Батьківщину, чого пізніше не зможе собі простити. Туга за рідним краєм, бездіяльність, “неволя бусурменська”, беззмістовне пусте життя в Москві призводять до тяжкої хвороби героїні: “Я гину, в’яну, жити так не можу!” А “руки, чисті від крові” покрила іржа:
Отак і ми з тобою… зрослись, мов
Шабля з піхвою… навіки… обоє ржаві…
Але Оксана байдуже ставиться до того, що, мабуть, скоро помре, вважаючи, напевно, що своєю смертю спокутує провину. Вона добровільно прирікає себе на смерть, але хоче, щоб Степан жив, бо він потрібніший Україні:
Борцем не вдався ти, та після бою
Подоланим подати пільгу зможеш,
Як ти не раз давав… На бойовиську
Не всі ж померли, ранених багато…
Поможеш їм одужати, то, може,
Колись там… знов зібравшися до бою,
Вони тебе згадають добрим словом,
А як і ні – не жалуй, що поміг.
Умираючи, Оксана вірить, що доля українського народу обов’язково переміниться, що Батьківщина її стане колись вільною.
Образ героїні драми “Бояриня” споріднений з багатьма образами, змальованими в інших творах Лесі Українки. Такі герої не уявляють свого життя без волі й не можуть жити рабами. До останніх хвилин свого життя Оксану турбує доля України, думки її звернені до України, Україна – це сенс її життя, а туга за рідною землею стала причиною її смерті.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)