Рідко випадає частку публіцистики настільки важке завдання, як оцінка релігійних писань Толстого зараз. З одного боку, – громи православній церкві на будь-якого, причисляющего себе на з нею й який дерзає пом’янути добрим словом релігійну діяльність великого письменника, з іншого – ювілейна обстановка, що загрожує визнати недоречним усе, що не звучить однієї похвалою герою дня. Наскільки загальновизнаним можна вважати друге складне становище, настільки ж перше видасться багатьом сумнівним. Прийнято думати, що голос Синоду не висловлює
Час перестати себе обманювати. “Соборний голос православній церкві”, яку ми не знаємо думку і який нібито скаже щось нове порівняно про те, було виготовлено у Києві і пролунало публічно з Сенатській площі, – це чиста міф, придуманий страхополошними ревнителями церковного авторитету для прикриття зяючої прірви свідомості між правдою церкві та правдою життя. “Ось приїде пан – пан нас розсудить”. Але барин-собор щось їде, і якщо якимись долями і наскочить, то, звісно, розсудить не інакше, ніж його вірний прикажчик
Тому, хто активно заперечує їх у корені, вона повинна переважно сказати своє: “анафема”. Це навіть право її, а обов’язок. Кожен пристойний інститут виключає зі свого складу відомих і діяльних своїх противників. Не цьому неправота відлучення Толстого, а підозрілої непослідовності церкви. Чому саме вона раптом підняла голос на Толстого, покриваючи мовчанням безліч колишніх і справжніх представників російського суспільства – учених, письменників, громадських діячів, безпосередньо чи опосередковано що руйнують світогляд церкви?
Відлучати чи всіх, чи нікого. Це так і було б, якби церкву у цьому акті була вільна від послуг політики моменту. І що за лицемірне “духовне вплив”, коли наш церковно-политический лад передбачає категорії вільних від релігії, отже відлученням від церкви людина позбавляється паспорти й майже громадянського буття? Що вже тут “духовність”!.. Хай не пішли, але Толстой відлучений саме Церквою і, по роз’яснювальної статті єп. Сергія, всякий його шанувальник відтепер заподозревается за відсутності віри у Христа.
Що ж робити? Попросим у собі хрест такого підозри з думкою, що людський – не Божий. Чому зобов’язаний Толстой своїй виключній всесвітньої популярністю?
Беру він відвагу стверджувати, не наводячи точних статистичних даних, що чи не равнозначащую роль з його художня творчість тут зіграла його религиозно-этическая проповідь. Розумію демократичний характер популярності Толстого. Якщо витончені твори письменника становлять найчастіше предмет єдиного інтересу для найосвіченіших верств українського суспільства, але серед мас різних країн світла – його знають й донині вшановують майже, як релігійного вчителя життя. Уся вікова туга російської душі про правді Божої, про праведною землі, про братолюбии і жалості начебто нагромадилася у грудях великого богоискателя і пролилася у світ у покаянних, викривальних і полемічних пи-саниях дивовижною моральної мощі. Найбільш прості, елементарних правил євангельської моралі, самі из-вестные притчі з церковно-учительской літератури та народній мудрості про у фортепіанній обробці Толстого перетворюються на бичі і скорпіони нашій лукавої совісті.
З чимсь особливим пекучої і спокусливої владою вриваються в душу заклики Толстого до моральному героїзму. Недарма тікали та біжать люди найрізноманітніших положень на досліди нове життя по навіюванням російського мудреця. Його релігійний голос вражає серця, як вражала колись, не з розповідей житій, майбутніх подвижників випадково почуте євангельський вислів: “Якщо хтось за Мною йти, так отвергнется себя”13 й у єдиний мить отрешало від усіх мирських зв’язків. Тут секрет пророка, полум’яніючого у своєму, і, мабуть, художника, нібито за зовнішності не були грубі і незграбні специфически-религиозные писання Толстого. Пригадую, яке переважна враження справило прямо мені “Царство Боже всередині нас”, як глибоко поранила і роз’ятрила мою совість, від колиски пов’язану з чином церковного Христа, ця закордонна книжка. І читав її не наївним хлопчиком, а, по закінченні вищої богословської школи, після давніх знайомств з р ізними пологами критики церкві та християнства.
З неприхованою фарбою сорому доводилося зізнатися, що жодне з художніх творів церковної літератури, давньої і нової, були так оголити перед моїм свідомістю гіркою істини євангельських слів: “що це кажете: Боже, Боже! і робите те, що Маю на увазі”. Над совістю моєї надовго отяготела сувора руку морального генія. Я зрозумів після цього, чому що з наших учених богословів так глибоко (зрозуміло, потай) шанують Л. М. Толстого й усю своєї діяльності направляють до того що, щоб у формах традиційної церковності воскресити запруджену культом і майже забуту євангельську мораль.
Але, на жаль, без шляхетної відвертості й різкої прямоти це заняття марна. Батогом обуха не перебити.