Тимофей Бордуляк і драматург Григорій Цеглинський

Теж письменником однієї сфери життя стає перед нами другий галичанин, Тимофей Бордуляк (псевдонім – Ветлина, народ, р. 1863), але наперекір суворому Ковалеву його малюнки повні і теплого ліризму, і м’якого гумору та яскраво виявленого спочуття до дійових людей його оповідань. Огрійливо і люблячою рукою списує Бордуляк повсякчасне горе і скупі радощі галицького селянина, без зайвої сентиментальності та підсолодженого тону, але й без тієї страшної, коли хочете, об’єктивності, на яку багаті оповідання Ковалева.

Це письменник селянської

праці, яку вміє справді опоетизувати і знайти в ній моменти високого морального і художнього задоволення. “Як бачу женців у полі при роботі, – пише Бордуляк в одному з звичайних у нього ліричних одбігів од теми, – мене огортає якесь неописане, благоговійне почування; я хилю чоло перед тою величною працею і віддаю честь рукам, що до тої праці взялись”. Але автор знає, що сама честь не робить тим рукам полегкості, що “вони такі бідні, такі забуті – ті чорні порепані руки”. І у Бордуляка мало не благання виривається з уст: “Та чи скоро прийде їм лучча доля, відрадніша будучність тим голодним, захлялим робітникам-хліборобам? Ой, Господи Боже, зглянься та поможи та прискори той час!” (“Перший раз”). А поки що письменник малює село таким, яким воно животіє без тієї проблематичної божої ласки. Перед нами проходить життя, в якому купівля корови здається подією трохи не епохальною (“Дай, Боже, здоровля корові”), в якому годуватись доводиться самим “голим борщем” або прошеним шматком хліба (“Дід Макар”), в якому аж “батьківську пам’ятку” треба знищити, щоб натопити хату, де лежить хворе дитя (“Для хорого Федя”), в якому всі надії зостається покладати на якусь чужу, незнану сторону, де нібито жити краще буде.

Один з перших у Галичині письменників Бордуляк звернув увагу на новий фактор у селянському житті – на переселення і яскраво окреслив ті надії, що покладає на нього загнаний у тісний кут селянин. “Уже нам дома просвітку либонь не видати, але є, кажуть, десь край – Бразилія, за високими горами, за широкими морями, а до того краю, до тої Бразилії, стягаються з усіх сторін бідні люди: бездомні нетяги, безземельні халупники, підупалі господарі – загалом усі, хто лиш чує в руках силу до роботи… А прийдеш туди, до того краю, так зараз дадуть тобі землі доброї, врожайної, скільки сам захочеш… Бери, будуйся, господарюй на щастя, на здоровля, та ще й податку не візьмуть від тебе” (“Ось куди ми підемо, небого!”).

Але як на ділі виглядає та Бразилійська утопія і куди заводять переселенців марні надії, показав Бордуляк у сильно написаному оповіданні “Іван Бразилієць”: і за морем не сховаєшся од злиднів, і звідти доводиться тікати – назад, сюди, на ту ж таки “самітну нивку”, на яку так багато є конкурентів. Образом “самітної нивки”, за яку б’ються й один одного калічать брати і яка через те облогом лежить, неупорана, Бордуляк ніби зводить до купи свої невтішні враження од тяжкої селянської долі.

Іншу сторону галицького життя, порожнє животіння середньої людини обрав собі драматург Григорій Цеглинський (псевдонім – Григорієвич, 1853 – 1912). Діяльність цього письменника, що виступав і на полі критики та публіцистики (в “Зорі”), найтісніше зв’язана з історією українського театру в Галичині. Цеглинський першим був, що дав театрові живу комедію і драму з сучасного життя замість тих трафаретних мелодрам та карикатур, що панували до того на галицькій сцені. Твори його (комедії “На добродійні цілі”, “Соколики”, “Тато на заручинах”, “Торговля жемчугами”, “Лихий день”, “Аргонавти” й особливо “Шляхта ходачкова”, драми “Кара совісті” й “Ворожбит”) обновили театральний репертуар та деяку мають і літературну вартість своїми побутовими рисами. Гірше повелось Цеглинському з внутрішньою стороною його драматичних творів, з розвитком дії та характерами.

Тут він не зміг ще й сам стати понад шаблон, не зміг поодинокі факти зв’язати в цілу картину життя й витворити типові ситуації, як і типових людей дати. Через те комедії Цеглинського не глибоко сягають, не лишають по собі сильного враження й не підносяться на висоти громадської сатири, як і драми його ще старими мелодраматичними ефектами одгонять, хоч окремі місця та поодинокі деталі розроблено сильно і з розумінням психології (епізод з батьковою ложкою в драмі “Кара совісті”). Шкодить немало й та ніби пришита мораль, яку силоміць чіпляє Цеглинський до своїх творів, як, напр., надзвичайно банальна і нічим з дією не зв’язана наука в останніх словах тієї ж драми. Але поза цим, як влучні й бистрі спостереження над побутом, особливо середньої верстви, галицького громадянства, твори Цеглинського безперечно свою пайку до літературного надбання докинули і з цього боку переважають і пізніших галицьких драматургів, – таких, як, напр..

Лев Лопатинський (1868 – 1914), що вже цілком переписує польську комедію з таких невеликої вартості зразків, як Балуцький.

Письменників побутового характеру 80-ті роки виставили ще кількох, вартих уваги історика письменства. Андрій Чайківський (народ. 1857 р.) вибрав собі спеціальністю життя так званої “ходачкової шляхти” – з нею ми стрічаємося й у Цеглинського – тієї верстви, що од звичайного селянства одрізняється тільки шляхецькою пихою та бундючністю. Його повісті (“Олюнька”, “В чужім гнізді” тощо), незважаючи на технічні дефекти й ростяглість, усе-таки дають багато цікавих спостережень з того тісненького, мало відомого світу, який являє собою дрібна шляхта сільська. Оповіданнями з міщанського життя відзначається Осип Маковей (народ.

1867 p.), талановитий поет, повістяр і критик. Його оповідання (“Клопоти Савчихи”, “Вуйко Дорко”, “Нові часи” й ін.) перейняті легким гумором і повні справді комічних ситуацій. Маковей опріч того відомий як автор сатиричних фельєтонів (у “Зорі”), критично-наукових праць (про Куліша і особливо гарний життєпис Федьковича), літературних характеристик українських новіших письменників (Бордуляка, Чайківського.

Ковалева, Кобилянської) та публіцистичних оглядів (у “Л.-Н. Вістнику” ). В’ячеслав Потапенко (народ. 1863 р.) дав кілька гарних оповідань з народного побуту (“Чабан”, “Перша карна справа”, “Чубатий”), між якими надто відзначається побутова картинка виходу на переселення – “На нові гнізда”. Історик та етнограф Димитрій Яворницький (Еварницький, народ.

1857 р.) в своїх повістях та оповіданнях повертається вже цілком до старої етнографічної манери, нагадуючи подекуди Квітку. Твори Яворницького (“Наша доля – божа воля”, “За чужий гріх”, “У бурсу” тощо) мають ціну побутовою стороною, хоч не раз побутових дрібниць так рясно в них насіяно, що тратиться цілість оповідання й замість художніх творів маємо просто вже ніби збірку сирового матеріалу

Сергій Єфремов. Історія українського письменства