…Зміст, добутий із дна глибокої натури, велетенський змах, демонський політ, з небом горда ворожнеча…
В. Г. Бєлінський
От уже в який раз, але завжди із хвилюванням і трепетом відкриваю томик віршів Лєрмонтова. На першій сторінці портрет поета. Найбільше в ньому вражають очі – глибокі, розумні, проникаючі в душу, очі, які робили надзвичайне враження на сучасників. Знову й знову перечитую улюблені вірші, вони звучать у мені, я начебто чую низький, бархатистий голос Лєрмонтова, що читає про полум’яну пристрасть до волі – страсті,
Вона мрії мої кликала
Від келій задушливих і молитов
У той дивовижний мир тривог і битв,
Де в хмарах ховаються скелі,
Де люди вільні, як орли.
У ліричному герої скоряє пристрасність, жадібне бажання справи, активне втручання в життя:
Мені потрібно діяти,
Я щодня
Безсмертним зробити б бажав,
Як тінь
Великого героя, і зрозуміти
Я не можу, що значить відпочивати.
Рівний, спокійний плин життя не для нього, його заколотний дух “просить бури, начебто в бурах є спокій”. Читаю неголосно вголос, намагаючись передати інтонацією почуття, які
Ø І нудно й смутно, і комусь руку подати…
Стискується серце від елегійного смутку, мені здається, що я почуваю те ж, що й ліричний герой, і для мене життя – “порожній і дурний жарт”. Сумно дивиться поет на своє покоління, гірко йому тому, що “у бездіяльності зостариться воно”, болить душу за “його прийдешнє”, що “чи порожньо, чи темно”. Це не песимізм; може бути, цей настрій “у хвилину щиросердечної негоди”. Швидше за все, ці гіркі рядки кличуть до дії, до боротьби, викривають суспільні пороки.
Бути поетом, затверджував Лєрмонтов, виходить, робити високий цивільний подвиг, кликати народ до боротьби за волю, запалювати бійця для битви. А якою нечуваною сміливістю потрібно володіти, щоб прямо назвати непрямих убивць Пушкіна “волі, генія й слави катами” і нагадати їм про суд Божому й народному.
Майже зримо уявляю собі ліричного героя: сміливого, гордого, що бунтує, розчарованого й нескінченно самотнього. Він страждає, оточений “пес трою тол пою”, довкола нього “суєта”, “блиск” маскараду, йому хочеться вирватися звідси “вільним птахом”. І раптом мрія несе його в прекрасний мир, повний яскравих і ніжних фарб. Це мир природи й мир дитинства, де поет почуває себе щасливим.
Але щастя це дуже короткочасно – шум людської юрби проганяє мрію, “на свято незвану гостю”.
Сила письменника – в умінні знаходити такі слова, які змушують нашу уяву малювати й картини природи, і мир почуттів, і дії персонажів. “В… ліричних творах Лєрмонтова, – писав В. Г. Бєлінський, – видний надлишок незламної сили духу й богатирської сили у вираженні; але в них уже немає надії, вони вражають душу читача безвідрадністю, безвір’ям у життя й почуття людські при спразі життя й надлишку почуття… Ніде немає пушкінського розгулу на бенкеті життя; але скрізь питання,1 які затьмарюють душу, леденять серце… Так, очевидно, що Лєрмонтов – поет зовсім іншої епохи й що його поезія – зовсім нова ланка в ланцюзі історичного розвитку суспільства…”.
Мотив самітності звучить у багатьох віршах Лєрмонтова: “коштує самотньо на голій вершині сосна”, “одна й смутна на стрімчаку пальному прекрасна пальма росте”, “самотньо він (стрімчак) коштує, задумався глибоко…”, “самотній я – немає відради”, “виходжу один я на дорогу”. Звідки це відчуття самітності? Адже Лєрмонтов був так молодий, його оточували друзі. Дослідники вважають, що відчуття самітності йде від його творчості, від його внутрішнього світовідчування.
У ту епоху неможливо було перебороти відчуження від часу, вірніше, від 30-х років.
Ліричний герой Лєрмонтова нещасливий у любові. “Зі слізьми гіркими, з то скою” просить він любові, але виявляється жорстоко обманутим у кращих своїх почуттях. Його герой, напевно, не випробовував ніколи таких почуттів радості, задоволення, повноти життя, як у Пушкіна в “Зимовому ранку”. Але були й у нього рідкі хвилини щастя, довіри, вільного подиху:
З душі як тягар скотиться далеко – И віриться, і плачеться, И так легко, легко…
Проходять роки, але, перечитуючи Лєрмонтова, ми щораз захоплюємося неповторним ліричним змістом його поезії й думаємо про нього як про живий. Зачаровують нас у Лєрмонтові й сила полум’яних страстей, і глибокий розум, і прямота, чесність, і висока вимогливість до себе й іншим. З дитячого років озивається в наших серцях шляхетний голос Лєрмонтова, що будить відвагу, що затверджує почуття боргу й честі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)