Федір Іванович Тютчев – російський поет XIX століття, сучасник Пушкіна, Лермонтова, Некрасова. Відрізнительной рисою його поетичного світосприймання виявляєся філософське осмислення тих художніх завдань, які ставив перед собою поет. Його по праву вважають тонким ліриком, а його творча спадщина повинне рассматриваться завжди у зв’язку з його філософським мировоззором.
Тема любові у віршах Тютчева представлена у зв’язку з такими ключовими поняттями як “доля”, “доля”, “приречення”, “пристрасть”.
Почуття
Основна тематика циклу – самопожертвування, любов, страждання росіянці душі, “страсті фатальні”.
“Колишнє” поет сприймає як кращі роки, “час золоте”, що зігріває й через роки героя своїм теплом. Особливий стан викликають у душі переживання зустрічі після довгої розлуки з
“). У вірші “Приречення” поет визначає любов, по переказі, як сполучник двох душ, які обретануть споріднення. Дві душі сполучаються, зливаються й должни пізнати теперішнє щастя, але отут двох закоханих підстерігає лихо.
Тютчев уважає, що серця вступають у протистояння й вражають один одного “фатальними страстями”: И хто в надлишку відчуттів, Коли кипить і холоне кров, Не відав ваших спокус – Самогубство й Любов! ( “Близнюки” ) Фатальний перелом в історії любові наступає, звичайно ж, у момент розставання закоханих.
Причому, поет годинате надає нам можливість задуматися про кінцівку жагучого почуття: У розлуці є високе значенье: Як не люби, хоч день один, хоч століття, Любов є сон, а сон – одне мгновенье, И рано ль, пізно ль пробужденье, А повинен нарешті прокинутися людина… (“У розлуці є високе значенье…”) Філософська мініатюра стала особливою формою поезії саме в Тютчева, до нього чотиривірша з їх концентрацією змісту й ощадливою формою використовувалися для твору сатиричних віршів – епіграм. Таяке високе, як у Тютчева, використання мініатюри, тобто філософські сентенції, зробили творчість поета унікальним у своєму роді.
Адже саме Тютчев розкрив поетичний потенціал чотиривірша. Хто б не був ти, але, встретясь із нею, Душою чистої иль гріховної Ти раптом відчуєш живей, Що є мир кращий, мир духовний. Таким чином, любов між чоловіком і женщиний піднімає закоханих на новий рівень буття, де зовнішні прояви йдуть на задній план, а душі закоханих відкривають завісу духовного миру.
Образ духовного миру в Тютчева в цілому перекличуется саме зі стихійними сутностями – парфуми, стихії вогню, вітри, морська стихія.
Любов же Тютчев бачить саме як стихію, керувати якої людина не в силах, він може бути лише ваблений цією стихією. Такий потяг має дві розв’язки: “рано ль, пізно ль про-бужденье” або серце “знеможе нарешті”. І все-таки потяг у напрямку “фатальних страстей” Тютчев знаходить неминучим і природним, як усе в природі.
Порівнюючи любов з весняним теплом, Тютчев дає вже позитивну оцінку цьому почуттю: “Або весенняя те млість?.. Або те жіноча любов?.. ” (“Ще землі сумний вид… “). Ніжність почуття викликає асоціації з весною, молодістю, пробудженням життєдайних струмів усередині рослин і дерев.
Так само й у людині “закипает кров”.
Розглянемо вірш “Остання любов”, написане Тютчевим на початку 50-х років XIX століття, тобто стосовне до третього періоду творчості поета. Ощущение трагічності буття переслідує поета. У цьому стихотворении ліричний герой викликує: “Сіяй, сіяй, прощальне світло любові останньої, зорі вечернею! ” Герій просить вечірній день – образ останнього років жизні – забаритися й продовжити зачарування.
Але небо (спосіб самого життя) охоплює тінь (наближення смерті).
Блаженством і безнадійністю називає Тютчев посліднюю в житті любов: Пускай бідніє в жилах кров, Але в серце не бідніє ніжність… Останній період творчості характеризується потрясением основ Тютчевского світосприймання, картина совремінного поетові миру стрімко міняється, романтическое напрямок у мистецтві слабшає. Фактично Федір Тютчев завершив період романтизму в російській літературі, гідно представивши її в скарбниці мірового лірико-філософської спадщини
(2 votes, average: 4.00 out of 5)