О. Э. Мандельштам – не повсюдно відомий лірик, але без нього не тільки поезія “срібного століття”, а вся російська поезія вже непредставими. Можливість затверджувати це з’явилася лише недавно. Мандельштам довгі роки не друкувався, був заборонений і практично перебував у повнім забутті.
Всі ці роки тривало протистояння поета й держави, що закінчилося перемогою поета. Але й зараз багато з людей більше знайомі із щоденниками дружини Мандельштама, чим з його лірикою
Мандельштам належав до поэтам-акмеистам (від грецького “акмэ”
Займаючись поетичним зодчеством, Мандельштам усмоктував культуру різних авторів. В одному з віршів він прямо назвав два своїх джерела:
У невимушеності обміну, що творить,
Суворість Тютчева – із хлоп’яцтвом Верлена.
Скажіть – хто б міг мистецьки сполучити,
З’єднанню
Питання цей виявляється риторичним, тому що ніхто краще самого Мандельштама не сполучає серйозність і глибину тим з легкістю й безпосередністю їхньої подачі. Ще одна паралель із Тютчевим: загострене почуття заемности, виученности слів. Всі слова, за допомогою яких будується вірш, уже були сказані раніше, іншими поетами.
Але для Мандельштама це навіть до певної міри вигідно: пам’ятаючи про джерело кожного слова, воно може будити в читача асоціації, пов’язані із цим джерелом, як, наприклад, у вірші “Отчого душу так співучий” Аквілон викликає в пам’яті однойменний вірш Пушкіна. Але все-таки обмежений набір слів, вузьке коло образів повинні рано або пізно завести в тупик, тому що вони починають перетасовуватися й всі частіше повторюватися
Можливо, що неширокий діапазон образів допомагає Мандельштаму рано знайти відповідь на хвилююче його питання: конфлікт між вічністю й людиною. Людина переборює свою смерть шляхом творення вічного мистецтва. Цей мотив починає звучати вже в перших віршах (“На блідо-голубій емалі”, “Дане мені тіло…”). Людина – миттєва істота “у темниці миру”, але його подих лягає “на стекла вічності” і викреслити візерунок, що запам’ятався, уже ніякими силами неможливо.
Тлумачення дуже простої: творчість робить нас безсмертними. Цю аксіому як не можна краще підтвердила доля самого Мандельштама. Його ім’я намагалися витравити з російської літератури й з історії, але це виявилося абсолютно неможливим
Отже, своє покликання Мандельштам бачить у творчості, і ці міркування періодично переплітаються з неизбивной архітектурною темою:”… з ваги недоброї і я коли-небудь прекрасне створю”. Це з вірша, присвяченого собору Паризької Богоматері. Віра в те, що він може створювати прекрасне й зуміє залишити свій слід у літературі, не залишає поета
Поезія в розумінні Мандельштама покликана відроджувати культуру (споконвічна “туга за світовою культурою”). В одному з пізніх віршів він порівнював поезію із плугом, що перевертає час: старовина виявляється сучасністю. Революція в мистецтві неминуче приводить до класицизму – поезії вічного
З віком у Мандельштама відбувається переоцінка призначення слова. Якщо раніше воно було для нього каменем, то тепер – плоттю й душею одночасно, майже живою істотою, що володіє внутрішньою волею. Слово не повинне бути пов’язане із предметом, що позначає, воно вибирає “для житла” ту або іншу предметну область.
Поступово Мандельштам приходить до ідеї органічного слова і його співака – “Верлена культури”. Як бачимо, знову з’являється Верлен, один з орієнтирів молодості поета
Через всю пізню лірику Мандельштама проходить культ творчого пориву. Він, зрештою, оформляється навіть у якесь “навчання”, пов’язане з ім’ям Данте, з його поетикою. До речі, якщо говорити про творчі пориви, то треба помітити, що Мандельштам ніколи не замикався на темі поетичного натхнення, він з рівною повагою ставився й до інших видів творчості.
Досить згадати його численні присвяти різним композиторам, музикантам (Бах, Бетховен, Паганини), звертання до художників (Рембрандт, Рафаель). Будь те музика, картини або вірші – усе рівною мірою є плодом творчості, невід’ємною частиною культури
Психологія творчості по Мандельштаму: вірш живе ще до його втілення на папері, живе своїм внутрішнім образом, що чує слух поета. Залишається тільки записати. Напрошується висновок: не писати не можна, адже вірш уже живе.
Мандельштам писав і за свої утвори піддавався гонінням, пережив арешти, посилання, табори: Він розділив долю багатьох своїх співвітчизників. У таборі закінчився його земний шлях; почалося посмертне існування – життя його віршів, тобто те безсмертя, у якому поет і бачив вищий зміст творчості
У віршах 20-х і 30-х років Мандельштам активізує діалог із власним часом, у них особливого значення набуває соціальний початок, відкритість авторського голосу. Сверхличной темою стає те, що відбувається із країною, снародом.
У Мандельштама немає якихось особливо філантропічних тим; але адже й Пушкін не був сентиментальним моралістом, коли підвів підсумки своїх поетичних заслуг у рядку: “И милість до занепалого призивав”. Справа не в моралі, справу в поезії. Відповідно до пушкінської віри, успадкованої Мандельштамом, поезія не може дихати повітрям страт.
Заступаючись за присуджених до смерті, поет не знав, що незабаром заступництво знадобиться йому самому. Свої власні халепи, свою долю поет прийняв із внутрішньою згодою на жертву:
А міг би життя просвистати шпаком,
Заїсти горіховим пирогом,
Так, видно, не можна ніяк…
Посохнув мій, моя воля –
Серцевина буття,
Незабаром лъ істиною народу
Стане істина моя?
О. Мандельштам
Пошук відповіді на питання, винесений в епіграф твору, проходить через всю багатогранну творчість поета і його нелегку долю. Осипнув Мандельштам виявив великий талант і майстерність у багатьох літературних жанрах. Він і поет, і прозаїк, нарисовець, есеїст, перекладач, літературний критик…
Але насамперед Мандельштам – це поет. Ліричне сприйняття миру в його творчості переважало над прочим. Тому найбільш популярна його лірика
Ім’я Мандельштама стає відомо в 1910 році, коли в журналі “Аполлон” публікуються його перші вірші. Причому Мандельштам відразу ж входить до числа найбільш популярних поетів. Разом з Миколою Гумилевим і Ганною Ахматової він став засновником нового напрямку – акмеизма.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)