Кохання – прекрасне почуття. Про нього стільки сказано, стільки написано. Та, мабуть, найтонше, найтрепетніше не почуття оспівали поети.
Почнемо з Шевченка. Часом, у нього було нероздільне кохання, спричинене чи то обставинами, чи то невзаємністю.
Згадуючи швачку Русиковську, натуршицю Пашу, Ганну Закревську, княжну Варвару Рєпніну, болісно стискалося серце. Не судилось!
Трагічним було кохання Лесі Українки та Сергія Мержинського. Пам’ятаєте, “твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами”. Скільки щему, скільки болю!
З
Такої певної, святої Такої рідної, як ти,
Такої щирої, простої –
Вже більше, мабуть, не знайти.
Із радіоприймача чується знайома мелодія – то зворушлива пісня на слова І. Франка:
Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!
Минали десятиліття, змінювались покоління письменників і поетів, палахкотіли заграви революцій і війн. Але ніжні, світлі почуття попри всі незгоди зігрівали серце закоханих, бо вони вічні. Пригадаймо вірші поета-лірика В. Сосюри – одною із найніжніших і найщиріших співців кохання. Його інтимна
Моя любов горітиме яркіш за всі сонця.
На тисячі століттів.
Довершені слова поета примушують на якусь мить замислитися над важливими цінностями життя і пірнути з головою у дивовижний вир
Тимчасової ейфорії:
Будем іти ми з гобою тоді в ніжному вітрі до рання, вип’ю я очі твої молоді, повні туману кохання…
В. Симоненко теж любив ніжно і трепетно, ніби боявся злякати свою кохану, яку малював так:
Вона прийшла, заквітчана і мила, і руки лагідно до мене простягла…
По-жіночому вимогливою і сильною сприймаємо ми Ліна Костенко, яка відповідає нам на запитання: “Яким має бути кохання?”:
Моя любов чолом сягала неба,
А Гриць ходив ногами по землі.
Кожна людина повинна побудувати у своєму серці “храм любові”. А якщо збудувала, то цей “храм” треба зберегти. А це набагато складніше.
Як казав Г. С. Сковорода: “Спочатку сам ти маєш полюбити, щоб тебе могли полюбити інші… Любов виникає з любові…”
(2 votes, average: 4.00 out of 5)