Від ідилічних пасторалей ранніх романів Харди приходить до зображення “ідіотизму сільського життя”. Це особливо ясно відчувається в романі “Повернення на батьківщину” (1878).
Уродженець одного з “глухих кутів” Уессекса Клим Ибрайт, побувавши в Парижу, вертається на батьківщину. Він відмовився від всіх спокус “столиці миру”, щоб створити сільську школу й освітити своїх односільчан. Його рішення остаточно зміцнює, коли він довідається, що марновірні селяни вважають одну з дівчин села, Юстачию, відьмою.
Але ця дівчина,
Символом відсталого, нерухливого Уессекса, миру, що Климові не під силу переробити й від якого Юстачия не може втекти, стає егдонская степ. Харди міркує про те, що цей степ, що утворить “похмуру сцену” роману, мабуть, – той самий степ, по якій бродив ще король Лір. Вона не міняється із плином століть, нині вона така ж, який була в доісторичні часи, завжди… “Море мінялося, полючи мінялися, ріки, села, люди мінялися, але егдон залишався”. егдон – “ворог усякої цивілізації, усякого нововведення”.
Але тепер Харди не захоплюється цією непорушністю, як це було в “Удалині від збожеволілої юрби”,- егдон йому представляється похмурою, страхаючою силою. “Особа степу по самому своєму фарбуванню додавало півгодини до вечора; воно могло подібним образом сповільнити зорю, засмутити полудень, передбачити сутінок наступаючої бури й підсилити морок безмісячної ночі до того, що він починав викликати тремтіння жаху”. Символічний образ егдонской степу все-таки піддається соціально-побутовій розшифровці
(2 votes, average: 2.50 out of 5)