Під маркою “літератури жахів” сьогодні нам пропонуються самі різномасті добутки. Якщо ще на початку ХХ століття нішу “ужастиков” міцно застолбили й тримали за собою готика й містика, то зараз, спасибі розвитку літературних прийомів, постмодернізму й іншим крокам прогресу, це поняття неимоверно розтяглося. Жахами називають романи Стивена Кинга, інший раз більше схожі на сімейні драми з окремими вкрапленнями мистики. Наклейка “жахи” красується на особливо смачных кримінальних романах, які уместнее було б називати трилером.
А вуж про самі різні історії про вампірів і перевертнів, які по змісту – чисто пригодницькі книги під новим фантиком, але проте пишаються приналежністю до літератури жахів, і говорити не доводиться. Справу порию взагалі доходить до гумористичних ужастиков…
Але дозвольте, добродії! А я-те з дитинства думав, що “жах” – це відчуття неймовірного, нестерпного страху (ну, може, ще розпачу). Те саме почуття, що викликали нехитрі, але такі переконливі вогнищеві байки, після яких моторошно було навіть оглянутися через плече. І історії жахів – це такі добутки, під
Як, скажіть на милість, можна сміятися (а те й нудьгувати) і одночасно випробовувати жах?
Але ще залишилися книги, здатні розбудити в нас той дитячий чистий страх. І однієї з таких книг для мене є, безперечно, “Збирач костей” Андрія Дашкова – письменника незвичайного, важкого, не дуже зрозумілого, що часом навіть викликає своїми добутками искреннее занепокоєння за психічне здоров’я автора. Але те, що Дашков умееть ЛЯКАТИ – це так. Проти цього нічого не скажеш
Мир “Збирача костей”, як і мир багатьох інших книг Дашкова – це мир сірий, увядающий, у якому немає сонця і ясного неба, і люди живуть лише потім, щоб перетворювати кисень у вуглекислий газ, страждати й зрештою вмерти. Мир, де слова “любов” і “надія” стали порожніми сполученнями букв і звуків. Серед героїв “Збирача костей” немає позитивних персонажів – кожна істота в цьому світі має відбиток невиліковної хвороби, що калічить душу й перетворює її в обвуглені останки. Головний герой добутку, від імені якого ведеться переказ, нічим від них не відрізняється.
Сіра, хтива й честолюбна істота, що охоче кидає все, що його оточує – роботу, друзів, місто – щоб піти за людиною, що може дати йому могутність. Погано те, що цей “учитель” сам не зовсім людин. Або навіть зовсім не людина. Або більше – зовсім Нелюдина.
Він носить із собою в раку кістки з розритих могил – згнилий порох, що наділяє його такою міццю, що перед ним всі інші мешканці миру “Збирача костей” однаково що комашки. І мандрівка через країну разом зі своїм вірним слугою, готовим виконати будь-який його наказ, у загальному-те, не має ні мети, ні кінця або виразного фіналу – лише нескінченний калейдоскоп із усього того, чого ми боїмося, якось: страх, жах, біль, ненависть, зрадництво, приниження, смерть…
На мій погляд, от що таке справжня література, що викликає жах. Така, що книгу неможливо прочитати щораз більш ніж двома-трьома сторінками: інакше читача охоплює всесвітня туга, депресія й страх перед навколишнім світом. Така, що всякий читач, ознайомлений із книгами Андрія Дашкова, побоявся б зустрічатися особисто з їхнім автором.
Така, що книгу цю в друкованому виді тепер можна відшукати лише на превелику силу. Але саме така література й гідна більше всіх ставитися до даної категорії
(2 votes, average: 2.50 out of 5)