Якби треба було одним словом означити своєрідність художнього світу Володимира Винниченка, то це було би слово “парадокс”. Його творчість справді парадоксальна. Від появи перших оповідань і п’єс письменника і до його останніх творів вона викликала щонайжвавіший інтерес і найрізноманітніші відгуки читачів.
Нею захоплювалися й обурювалися, бурхливо підтримували і сердито заперечували. Причина – у сміливому художньому освоєнні актуальних проблем, в осмисленні і проголошенні – навіть пропагуванні! – ідей, приголомшливих
“Звідки він такий узявся?” – услід за Франком питали себе його прихильники і вороги. Спитаймо себе й ми – і вже у відповіді відразу помітимо парадокс. Письменника подарувала нам Кіровоградщина, про яку сам Винниченко згадує, як про край розлогих степів і неквапливих людей, які повагом пересуваються степовими дорогами на возах, погейкуючи на волів. Але він же, цей край, наснажив серце митця вітром свободи, звитяжним духом минулого, що позначився і на його долі, і на його творчості.
Звідси – і наскрізне для Винниченкових творів утвердження сили, започатковане
Андрій же – сильний, зухвалий, хитрий хижак: зради їй не пробачить, але й обстоїть перед світом і себе, і свою суджену.
Художньо осмислюючи життя, шукаючи у ньому оту красу й силу, Вин-ниченко нерідко “іде від супротивного”, змальовуючи контрасти. Гра на протилежностях – ось ще одна особливість його письменницької манери. Це й соціальні контрасти (оповідання “Суд”, “Салдатики!”), й етичні (“Федько-халамидник”, “Баришенька”), й естетичні (“Раб краси”). І скрізь прихильність автора знову на боці сили. Але не для бездумної, тільки для сили мудрої, благородної, яка виявляє себе лише остільки, оскільки нема іншого вибору.
Так, дрібненькому селянину Явтуху до снаги стати до відважного двобою з істеричним “лейтенантиком”, щоб врятувати бунтівливе село від загону карателів, бо він – мудра сила. Халамидник Федько відважно бере на себе провину слинькуватого Толика і платить за це, не каючись, власною смертю, бо він, ще такий маленький, – шляхетна сила, здатна спокутувати чужий гріх. “Сильні світу цього” і “сильні світу Винниченкового” – це різні люди. Бо Винниченкові герої можуть бути миршавими, чи замкненими, чи розбишакуватими, але у критичній, екстремальній ситуації вони завжди спромагаються на Вчинок, який не їм, а їхнім ближнім несе благо.
Володимира Винниченка називали самовпевненим, порнографом тощо, а він просто мав відвагу відкривати дискусію навколо проблем, які тоді ще тільки з’являлися, були квіточками, що незабаром обіцяли плоди. Тому його міркування щодо морально-етичних, психологічних, соціальних питань були не смакуванням таємниць людської психіки, а спробою чесного митця проникнути в оту саму психіку задля профілактики неприродності. І тому я вважаю, що творчість Володимира Винниченка була в його час новим словом в українській літературі, почутим не лише у нас, а й за кордоном, а отже – яскравим художнім явищем у національній та світовій культурі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)