Коли мені спадає на думку це дзвінке незвичайне ім’я – Пастернак, я чомусь відразу думаю навіть не про “Зимову ніч” – таємничу пісню-заклинання, не про переклади сонетів Шекспіра, взагалі не про окремі якісь вірші, а про цілу тему його поезії. Одного разу я навіть спіймала себе на тому, що майже усі закладинки у моїй кишеньковій збірочці Пастернака про це саме. Про поета і поезію. Про творця й творчість. Про Людину та її створення, дитину, любов, страждання, продовження.
Про відбиток себе на Землі.
Поезія Пастернака – не самоціль,
Февраль. Достать чернил и плакать!..
Звичайно, відразу ж, із першого рядка, розумієш, що це таємниче чорнило – не для ділового листа, не для якихось розрахунків. Зараз невидимий струм пробіжить десь по жилах, спалахне… А може, й не зараз, бо це не можна передбачити. Просто треба бути напоготові.
Так вгамовують кров. Так ловлять полум’я, щоб направити у потрібне русло.
И чем случайней, тем вернее
Слагаются
Поезія навкруги і поезія в тобі самому. Це невід’ємне від сонця, неба, повітря – від самого життя. Тому й таке яскраве, випукле, різнобарвне й різноголосе визначення поезії:
Это – круто налившийся свист,
Это – щелканье сдавленных льдинок,
Это – ночь, леденящая лист.
Это – двух соловьев поединок…
Навколишнє життя проростає корінням у твою суть, його не відкинеш, як набридливе, зайве, другорядне, бо це вже – твоє, а точніше – частина тебе самого.
Поэзия, я буду клясться
Тобой, и кончу, прохрипев:
Ты не осанка сладкогласна,
Ты – лето с местом в третьем классе,
Ты – пригород, а не припев…
Поезія, сама творчість – це вже не вибір, не роль, це просто доля.
О, знал бы я, что так бывает,
Когда пускался на дебют,
Что строчки с кровью – убивают,
Нахлынут горлом и убьют!
Рядки з кров’ю – це можна зрозуміти неоднозначно: як народжене тобою, як частина тебе, що відірвати без крові, випускаючи у велике життя, неможливо. Та інше тлумачення – як храм на крові, як початок великого й справжнього, тому й закладено цю жертву. Гри, ролі не буде, життя владно кличе вперед.
Тут не обійдешся якимись “прохідними” словами й дзвінкими гаслами.
…Взамен турусов и колес
Не читки требует с актера,
А полной гибели всерьез. Когда строку диктует чувство,
Она на сцену шлет раба,
И тут кончается искусство,
И дышат почва и судьба.
Іншого й не може бути: коли мистецтво бере свій початок від почуттів, від серця, воно стає долею, тернистим шляхом, випробуванням. Це стосується не тільки поезії – будь-якої творчості, будь-якого творця. Чесного творця.
Гул затих. Я вышел на подмостки.
Прислонясь к дверному косяку,
Я ловлю в далеком отголоске,
Что случится на моем веку.
На меня наставлен сумрак ночи
Тысячью биноклей на оси,
Если только можно, Авва Отче,
Чашу эту мимо пронеси.
Шлях творця – більше схожий на сходження на Голгофу, ніж на шлях до слави, і творець своїм чутливим серцем знає це. Може ще й не пізно зробити крок назад, у темряву куліс – “потонути у фарисействі”, але тоді ти не будеш героєм, не будеш гідним власних творів. Творів, за які маєш відповідати, як за власних дітей, і за народжених, і за тих, що мають ще з’явитися на світ.
Відповідати, як би не було важко, навіть якщо ти наодинці з цілою низкою питань, на які немає відповіді. Недарма ж цей вірш має назву – “Гамлет”.
Можна тільки звернутися до Головного Творця з відомим біблійним проханням навіть не визволення – відстрочки, хоч деякого полегшення. Але наперед знає поет його відповідь. Саме їх, обранців, кращих, посилають на страждання, щоб очистити душі інших, щоб врятувати життя.
Так розумів Борис Пастернак значення поезії і творчості взагалі у житті людства. Так розумів він і своє власне призначення.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)