Кожний із нас завдячує своїм народженням батькам, особливо матері. Саме мати не тільки дає початок новому життю, а й є найближчою людиною своїй дитині протягом всього життя. Сумно спостерігати, коли рідна дитина зневажає матір. Подібну ситуацію зображує Дмитро Павличко у вірші “Пішачок”. У цій поезії автор порівнює матір з Правдою.
Чому? Бо у неї:
Руки спрацьовані, чорні, як та смола,
Потріскані, наче підгорілі коржики.
Син зовсім інший:
… як чорний, нікельований лімузин.
Вже те, що вони йдуть не поряд, а на відстані,
Отак вони йдуть собі, ніби справді чужі.
Вона заворожена сином, щаслива.
А він як погляне на ті руки-коржі,
То чується так, як розчавлена слива.
Куди ж вони крокують? Виявляється:
Вона іде бавити чуже немовля,
А він на роботу – в міністерство.
Кому ж має завдячити цей “нікельований лімузин” своєю освітою? Звісно, тільки їй, матусі, яка все життя присвятила синові, щоб він мав можливість працювати в міністерстві.
Саме це найбільше і вражає, що діти зневажають батьків, забуваючи про подяку, звичайну людську повагу:
І слава Господу, що воно – пішачок,
Що не має державного автомобіля,
Бо мати по вулиці несла б свій мішок,
А він проїжджав би десь поблизу, десь біля…
(2 votes, average: 3.50 out of 5)