Словосполучення “срібна доба” в останні десятиліття стало постійним означенням російської культури кінця XІX – початку XX ст. Назва так за аналогією із “золотою добою”, що очолювала пушкінський період російської літератури. Словосполучення “срібна доба” спочатку вживалось стосовно тільки поетичної творчості межі століть.
Згодом термін став використовуватись для означення всієї художньої, і ширше, всієї духовної культури початку XX ст. в Росії. Якраз таке, розширене розуміння поняття закріпилось в історико-літературній
Голоси її виразно до сих пір звучать, хоча і по-іншому, ніж звучали, після майже піввікової ворожості в Росії до того, що захоплювало нас в передреволюційні роки, хай суперечливо, і часто болісно, занепадницьки.
Витоки “срібної доби” лежать у філософії В. Соловйова, М. Бердяєва, С. Булгакова, П. Флорентського. На межі століть митців не залишало відчуггя кризи, передчуття потрясінь і катаклізмів, розчарування в попередніх суспільних ідеалах. Їх поєднували не тільки хронологічні межі століть, але і перш за все усвідомленя епохи як виключної спроби розробити принципово нову концепцію особистості, що поєднувала в собі “досвід століть”, “глагол часів”. Особистість, що діяльно ставиться до протиріч і проблем епохи.
Основними ознаками цієї доби є:
– посилена увага до особистості, індивідуалістичної і “абсолютно вільної”; – спроби сформулювати новий ідеал життя і новий ідеал світосприйняття; – увага до філософії, що пояснює таємниці буття (О. Блаватська); – підвищений містицизм мислення, відчутгів; – елегантний еротизм поезії; – зневага до благополуччя і комфортності особистого життя; – абсолютна свобода форми.
До “срібної доби” відносяться такі течії.
Символізм – одна з модерністських течій в російській поезії межі століть (1890-1910). Основними принципами символізму є:
– ставлення до мистецтва як до “осягнення світу іншими, не розумовими шляхами” (В. Брюсов), можливість побачити за зовнішнім “містично прозріваючу сутність” (В’яч. їв. Іванов).
Поезія для символістів є “тайнописом невисловленого” (В’яч. Іза нов), вираженням “порухів душі” поета.
– Символ (греч.- умовний знак) – поетичний образ, що виражає суть якого-небудь явища;
В поезії символізму символ передає індивідуальні, часто миттєві уявлення поета.
“Символ – вікно в нескінченність” (Ф. Сологуб)
“Символ тільки тоді істинний символ, коли він невичерпний і безмежний в своєму значенні”, – вважав В’ячеслав Іванов.
– Для символістів характерна передача найтонших порухів душі і| музики вірша, максимальне використання звукових і ритмічних засобів в поезії.
– Елітарність, орієнтація на читача – співавтора, творця.
До “старших” символістів належать Д. Мережковський, 3. Гіппіус, К. Бальмонт, Ф. Сологуб, В. Брюсов. “Младосимволісти”: О. Блок, А. Білий, В’яч. Іванов. Символісти мали видавництво “Скорпіон”, випускали альбом “Северные цветы”, журнали “Весы”, “Золотое руно”.
В 1910 році починається криза символізму, з’являються нові течії.
Акмеїзм (греч. акте – найвищий ступінь чого-небудь) – моденістська течія, що сформувалася як реакція на крайнощі символізму.
Головним принципом акмеїзму є:
– відмова від містичної туманності, прийняття земного світу в його розмаїтті, зримій конкретності, звучності, барвистості;
– предметність і чіткість образів, відточеність деталей;
– перекличка з минулими літературними епохами, широкі естетичні асоціації, “туга за світовою культурою” (О. Мандельштам).
В літературне угрупування акмеїстів “Цех поетів” входили М. Гумельов, С. Городецький, М. Кузмін, Г. Іванов, А. Ахматова, О. Мандельштам.
Футуризм (майбутнє) – авангардистська течія початку XX ст. (1910-ті роки).
Основні ознаки футуризму:
– бунтарство, анархічність світосприйняття, вираження масових настроїв натовпу;
– заперечення культурних традицій, спроба створити мистецтво, спрямоване в майбутнє;
– бунт проти звичайних норм віршованої мови, експерименти в царині ритміки, рими, орієнтація на виголошуваний вірш, лозунг, плакат;
– пошуки “розкріпаченого”, “самовитого” слова, експерименти щодо створення “заумної” мови.
Кубофутуристи (від “кубізм” – напрям в зображувальному мистецтві), чи “будетляни” (В. Хлєбніков) Д. Бурлюк, М. Бурлюк, В. Хлєбніков, В. Каменський, О. Кручених, В. Маяковський, Є. Гуро.
Егофутуризм (лат – я) – І. Севєрянін.
“Новоселянська поезія” 1910-х років: М. Клюєв, С. Єсенін.
Поети, що не належали ні до яких угрупувань: І. Бунін, В. Хадасевич, М. Цвєтаєва, М. Волошин. Представниками “срібної доби” також можна назвати в живопису – І. Рєпіна, М. Врубеля, М. Нестерова, К. Петрова-Водкіна, В. Комісаржевську, М. Чехова, В. Мейєрхольда, К. Станіславського, В. Качалова; музиці – О. Скрябіна, С. Рахманінова, І. Стравінського.
Отже, “срібна доба” – унікальне явище російської культури, її духовний злет, духовний прорив. В символічному сенсі її можна назвати золотою добою, адже такою кількістю талантів, яскравих і несхожих між собою особистостей не відрізнявся в Росії навіть пушкінський період.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)