“Мертві душі” – перший тім трилогії, у якій, за задумом автора, повинна була “з’явитися вся Русь”, тобто минуле, сьогодення й майбутнє країни, як воно представлялося Гоголю. Відповідно до ідеї трилогії в першому томі письменник показав минуле й сьогодення Росії, бездуховних героїв, погрязших у побуті, що прагнуть до матеріальних зручностей (багатству, почестям, ситому спокою) і заколишніх про високе духовне призначення людини. Минуле Росії, на думку Гоголя, – це поміщики й чиновники, вони так зжилися зі зручними й приємними
Сьогодення Росії – це Чичиков і йому подібні ділові люди, вони не одержали багатої спадщини від предків, але сподіваються домогтися матеріального благополуччя власними силами: завзятістю, спритністю, ощадливістю. Однак мрія, до якої прагне “лицар копійки” Павло Іванович Чичиков, не відрізняється оригінальністю: це те ж саме спокійне й сите життя поміщика. Іншими словами, не Чичиков, а вуж тим більше не поміщики й чиновники скажуть всемогутнє
” (ІІ, гл. 1), настільки очікуване Росією У першому томі описуються три групи героїв, що представляють минуле й сьогодення російського суспільства. Самим ретельним образом Гоголь зображує п’ять провінційних поміщиків.
Адже держава живе не столицею, а провінцією: саме вона годує й зберігає споконвічний, “нутряний” росіянин дух. Малювати провінційний побут для письменника становить велике задоволення Зовні поміщики зовсім несхожі один на одного, хоча описуються по однієї й тій же схемі: село, зовнішній вигляд будинку, оздоблення кімнат, портрет хазяїна, обряд частування, реакція на речення Чичикова продати мертві душі, мовлення. У зовнішньому вигляді маєтку відбивається характер самого власника.
Коли Чичиков під’їжджає до маєтку Манилова, він бачить, що панський будинок стоїть на Горе й, отже, овевается всіма можливими вітрами. У будинку в Манилова коштують найрізноманітніші меблі: поруч із кріслами, обтягнутими франтівською дорогою матерією, містяться інші, покриті вже кілька років рогожкою Поруч із прекрасним бронзовим свічником, прикрашеним граціями, на столі виявляється залізний косий інвалід, весь заплилим воском. У кабінеті в Манилова лежить книжка, що уже два роки закладений на чотирнадцятій сторінці.
У маєтку Собакевича Чичиков відзначає добротність всіх будівель. Будинок і навіть колодязь вибудувані з таких товстих колод, які йдуть тільки на корабельні щогли Меблі в будинку дуже незграбна, але міцно спрацьована, так що кожний стілець і комод як би кричав: “Я Собакевич!
І я теж Собакевич!”. У будинку Ноздрева панує плутанина й вічний ремонт. Село Плюшкина перебуває в крайньому ступені запустіння й зубожіння: хати селян покосилися або взагалі розвалилися, майже всі вікна в панському будинку забиті, а посередині кімнати, де живе сам Плюшкин, мальовничо розташувалася купа різного сміття, що хазяїн збирає по всіх усюдах.
Кожний поміщик має статичний портрет. Про Манилова говориться, що він за кілька років, що пройшли після його виходу у відставку з військової служби, зовсім не змінився. Як тоді, так і тепер він “прекраснейший, найдобріша людина”.
Особа Собакевича описується дуже докладно, крім очей, які, за словами Л. Н. Толстого, є “дзеркалом душі”: природа недовго мудрувала над особою гоголівського героя й не вживала ніяких дрібних інструментів, а рубала із усього плеча: “вистачила сокирою раз – вийшов ніс, вистачила в іншій – вийшли губи, і, не обскрібши, пустила на світло”.
Портрет Плюшкина також досить виразний: він схожий на стару ключницю, що, однак, повинна голитися. Ноздрев був свіжою, здоровою людиною, із чорними густими волоссями, з повними рум’яними щоками, з білими як сніг зубами, – зовсім кров з молоком. Поміщики кожного по-своєму пригощають Чичикова.
У Собакевича гість їв: баранячий бокс кашею, індика розміром з теляти, ватрушки завбільшки із блюдце. Плюшкин хотів почастувати Чичикова паскокою, що уже не один рік зберігалася в коморі. Причому хазяїн наказав куховарці спочатку зскребти з паски цвіль і віднести ці крихти курям. Від багаторічної паски Чичиков відмовився сам, чим дуже обрадував скупого хазяїна У Ноздрева вся їжа була або недоварена, або підГорела, але зате був великий вибір різних вин; правда, від мадери щось сильно пахнуло паленою пробкою.
Прекрасна господарка, Коробочка нагодувала головного героя на славу розтягаєм і дуже смачними млинцями.
По-різному реагують поміщики на речення продати мертві душі. Манилов, почувши про це, розкрив рот і так просидів досить довго. Потім він розхвилювався, чи не буде якої шкоди державі від такої дивної угоди, але, зовсім заспокоєний на цей рахунок Чичиковим, швидко погодився подарувати мертві душі своєму дорогому другові.
Ноздрев запропонував зіграти в карти або шашки на всі свої мертві душі й, звичайно, намагався сплутовать. Коробочка ніяк не могла зрозуміти, як можна продати мертві душі – викопувати кості із чи землі ні. А Собакевич на речення Чичикова відразу запросив колосальну ціну за своїх померлих селян Кожний поміщик має характерне мовлення: слащавая й малозмістовне мовлення в Манилова; груба й різка – у Собакевича; нелогічна, що постійно перескакує з одного предмета на іншій – у Ноздрева; що пхикає – у Коробочки; підозріла й буркотлива – у Плюшкина.
Сам письменник дає поміщикам яскраву характеристику: Манилов – “доконаний цукор”, Собакевич – “кулак, та й не розігнеться”, Плюшкин – “діра на людстві”, Коробочка – “дубинноголовая”, Ноздрев – “без царя в голові”. Гоголь часто порівнює своїх героїв із тваринами: Собакевич схожий на ведмедя середньої величини, і навіть кликали його Михайло Семенович; Коробочка нагадує курку, Манилов – кота, а Ноздрев – дурного щеняти. Особливим образом зображується головний герой поеми – Чичиков.
Це шахрай, якому треба бути як всі, щоб легко загубитися в юрбі, якщо його викриють. Тому автор не дає йому закінченого портрета, як поміщикам, у його вигляді підкреслюється непомітність. Чичиков “не красень, але й не дурної зовнішності, ні занадто товстий, ні занадто тонкий; не можна сказати, щоб старо, однак ж і не так, щоб занадто молодий”, (гл.
1) Говорить він “ні голосно, ні тихо, а зовсім так, як треба. Словом, куди не поверни, була дуже чимала людина” (там же).
В’їзд його “не зробив у місті зовсім ніякого шуму” (там же). Якщо поміщики характеризуються в поемі через побут, то для Чичикова, що не має маєтку й безлічі речей, такий прийом розкриття стає другорядним: Гоголь докладно описує тільки дорожню скриньку з подвійним дном і згадує про зручну коляску, у якій їздять добродії середньої руки. Головним способом зображення Чичикова стає його “діяльність” і віртуозне спілкування з людьми.
Поводження Чичикова чудово тим, що він може приладитися під самих різних співрозмовників: з Маниловим він натхненно говорить про прекрасні й ніжні почуття; з Новосибірським поводиться як лихий гусар; із Собакевичем – як зібраний, тверезий ділок; із Плюшкиним – як філантроп, що співчуває чужим нещастям; з Коробочкою він не церемониться й, розсердившись на її нетямущість, навіть обіцяє їй риса. Чичиков, на відміну від всіх поміщиків, крім Плюшкина, має в поемі історію Вона поміщена в останньому, одинадцятої, главі, так що в читача заздалегідь створюється певне відношення до героя, безвідносно до історії його життя. У Чичикова є в поемі навіть внутрішні монологи (із приводу прекрасної блондинки, зустрінутої на дорозі, – гл.5 , із приводу списку куплених селян – гл.
7), що свідчить про щиросердечні переживання героя, про його “живу душу”. Чиновники в поемі одержують, так сказати, груповий портрет. Конкретизуються тільки образ поліцеймейстера (цей “чудотворець” улаштовує банкет на честь миллионщика Чичикова) і образ прокурора (у нього в будинку відбувається важлива нарада із приводу Чичикова).
Всі чиновники охарактеризовані як люди корисливі: поліцеймейстер навідується в крамниці купців, як до себе додому; а Іван Антонович кувшинное рило в досконалості осяг науку одержання й вимагання хабарів Життя чиновників наповнене зовнішньою діловитістю, а по суті порожніми й незначними заняттями: вони грають у карти, брешуть, губернатор, крім того, вишиває по тюлі, і всі досить халатно ставляться до службових обов’язків. Про це свідчить їхню розгубленість і страх перед Чичиковим, якого вони прийняли за таємного ревізора.
Нерішучість і боягузтво проявляють міські чиновники, з’ясовуючи, хто ж такий Чичиков, – вони його повинні затримати як підозрілу особистість або він їх як неблагонадійних. Отже, у поемі найдетальнішим образом описується побут героїв, але зовсім не описується їхнє духовне життя. Це пояснюється тим, що всі п’ять поміщиків, Чичиков, міські чиновники не мають духовних інтересів, їх не хвилюють ніякі суспільні й філософські проблеми, ніякі високі ідеї.
Саме до них з повним правом можна віднести визначення “мертві душі”.
Всі мрії цих героїв зводяться до спокійного життя, смачній їжі, безделию, накопиченню Тому таке важливе місце займає в добутку опис будинку, предметів інтер’єра, обіду в кожного з поміщиків. Про внутрішнє життя таких героїв говорити не доводиться, але вони вичерпно можуть бути охарактеризовані через речі, що належать ім. З викладеної вище схеми опису деяке виключення становлять два образи – Чичиков і Плюшкин.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)