“91 день”. 1952 рік. Смішний цей хлопець – журналіст.
Приходив сьогодні й розпитував мене про життя, про море, про дружину. Наробив я переполоху. У “Терасі” тільки Й розмов про кістяк марліна, якого я притягнув. Усі дивуються, як я міг так далеко заплисти в море, що навіть літаки й берегова охорона не знайшли.
Та я ж казав, що я незвичайний старий. От і журналіст цей хоче написати про мене й назвати першу статтю “91 день” – день знайомства з Сантьяго.
А мені тепер задача: пригадати все, що було в моєму житті. А що, я ж знаю
1910 рік. Е-е, багато часу пройшло з тих пір, як я був молодим. Але я й тепер не старий. Де там дзеркало?
Очі такі ж сині.,. Коли був таким, як Маноліно тепер, то плавав матросом на вітрильнику, ходили до берегів далекої Африки. І вечорами бачив там на березі левів. Давно то було, але чомусь леви стали снитися тепер усе частіше.
Яскраве сонце, гарячий пісок і молоді бешкетні леви.
1920-і роки. Пригадую перший пам’ятний улов. Разом із Боні ми тоді впіймали величезну
Поклали упоперек на дві дошки, розчинили, а тоді відвезли на базар у Гавану. То взагалі був щасливий рік. І акул ловили – відвозили їх на риб-завод по той бік бухти. Роботи було багато. А якось прославився на весь порт як чемпіон.
В одній таверні у Касабланці мірявся силою зі здоровезним негром із Сьєнфуегосап – він був найпершим силачем у тамтешньому порту. Цілий день і цілу ніч ми сиділи, вперши лікті в риску, проведену крейдою на столі. Міцно зціпили руки, і кожен силкувався пригнути до столу руку супротивника.
Усі довкола давай закладатися, хто ж переможе. Пройшло вже вісім годин, а я здолати негра таки не можу, але тримаюсь і тільки дивлюсь на його обличчя й руку. Почали змінюватися судді, люди заходили й виходили з таверни. У нас з-під нігтів повиступала кров. Перевага схилялася то на мій бік, то на бік величезного негра.
Негрові підносили ром, підкурювали сигарету. Я тримався. Люди вже просили оголосити нічию, бо хотіли відпочити перед роботою. Але я таки спромігся на світанку покласти його руку на стіл.
Негр, був нічого собі чолов’яга, але я таки став Б1 Сатреоп.
1930-і роки. Почав рибалити сам. Купив собі човен.
Я знаю, що в артілі непогано, але візьму собі помічника й буду з ним рибалити. Сила є. Удача теж зі мною. Багато хто каже: із твоїм таланом вже б давно розбагатів. Але я не жадібний.
Ловлю рівно стільки, скільки треба нам удвох із дружиною. Вона в мене розумниця. Не марнотратка. Працьовита. Що ми маємо в хижці?
Ліжко, стіл, стілець і вогнище на долівці, а ще зображення Святого серця Господнього та Мідної Богоматері. Ми багато не потребуємо. Живемо так, щоб не зашкодити матінці-природі.
Дивлюсь на сусіда – той би й на місяць і на зорі закинув сітку, якби міг…
1940-і роки. Як-то кажуть, рік на рік не приходиться. Зводимо кінці з кінцями – і то слава Богу. Яке там рибальське щастя?
Ніби й упіймав велику здобич, але ж і човен потрібно підлатати, і сіті купити, і жилки обновити. І що ж залишається на прожиток? А ще ж гарпун і ножі недавно зламалися, бо прийшлося відбиватися від акул.,. Але все те – дрібниці. Головне, що “Янкі” не програли. Великий Дімаджо!
Дік Сіслер такі кидки подає, що вони таки зроблять гру! Хотів би я взяти в море з собою Дімаджо. Кажуть, його батько був рибалкою.
Можливо, він теж колись бідував, як і ми, то зрозумів би нас. Добре, що в мене є бейсбол. І “Тераса”. Але вже немає моєї дружини – тепер тільки, фото над ліжком залишилося.
1950-і роки. “84 день”. Не таланить уже 84 дні… Ортега зовсім осліп та й ловить біля берега.
Щось ловиться. А я ще можу виходити на марліна. Зір гострий.
Плечі дужі. Може, й Маноліно почне рибалити зі мною. Хлопець непоганий. Спритний, беручкий. Але 84 дні вже ніякого улову.
Та ні, ні. Я ж не звичайний старий. Я таки маю впіймати велику рибу…
“88 день”.,. І я її впіймав на 85 день. Але про це я розповім, завтра. Бо Історія довга. Буде журналістові що розказати. Добре, що Маноліно тепер зі мною.
От уже й несе гарячий чай і рис. Гарний хлопець. Із нього вийде рибалка, не гірший за мене.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)