Соня Мармеладова – МАРМЕЛАДОВИ ТА ІНШІ ПЕРСОНАЖІ РОМАНУ

ФЕДІР ДОСТОЄВСЬКИЙ (1821-1881)

МАРМЕЛАДОВИ ТА ІНШІ ПЕРСОНАЖІ РОМАНУ

Соня Мармеладова

Однією з провідних тем творчості Достоєвського є змалювання важкої долі та страждань “зневажених і скривджених”. Показуючи долю сім’ї Мармеладових, Раскольникова, безіменних бідняків і “п’яненьких”, яких так багато на вулицях Петербурга, письменник зображує світ людського страждання, викриває аномальність і аморальність суспільства, де люди приречені на зневагу й щоденні образи. У розкритті цієї теми головним є образ Соні Мармеладової.

Уперше

читач дізнається про Соню з розповіді її батька, п’янички Семена Мармеладова, у трактирі: “Донька моя, від першого шлюбу, чого тільки натерпілася від мачухи своєї, про те я і не казатиму. Бо хоч Катерина Іванівна і сповнена великодушних почуттів, але дама гаряча і дратівлива”. Ситуація нагадує казкову – конфлікт сироти Соні та мачухи Катерини Іванівни, в якої є свої діти, які хочуть їсти, а батько (вітчим) усе пропиває.

Ця безвихідь і жахливі умови життя примушують героїв замислитися, як жити далі.

Про те, аби Соня змогла заробляти чесним шляхом, у цій ситуації не йшлося. Мармеладов каже:

“Чи багато може бідна, але чесна дівчина чесною працею заробити?.. П’ятнадцять копійок на день не заробить, та й то коли рук не покладаючи працюватиме! А тут дітки голодні…” Тож не витримавши докорів ображеної па весь світ Катерини Іванівни, Соня змушена була піти шляхом аморальності й стати повією: “Сонечка встала, напнула хустинку, наділа бурнусик і з квартири подалася, а о дев’ятій годині і назад прийшла.

Прийшла, і просто до Катерини Іванівни, і на стіл перед нею тридцять карбованців мовчки поклала. І словечка при цьому не мовила, хоча б глянула, а лягла на ліжко, обличчям до стіни, тільки плічка та тіло все здригаються… А… потім Катерина Іванівна, так само й слова не мовивши, підійшла до Сонеччиного ліжечка і весь вечір у ногах у неї навколішках простояла, ноги їй цілувала, устати не хотіла, та так обидві й заснули разом, обнявшись… обидві… обидві… еге ж… а я… лежав п’яненький”. Тут підкреслена жертовність Соні, її готовність допомогти ближньому хоча б і ціною власної зневаги.

А вже безпосередньо із самою героїнею вперше читач зустрічається під час сцени прощання сім’ї з Мармеладовим, який загинув. “З-під надітого по-молодецькому набакир капелюшка виглядало худе, бліденьке й злякане личко з розкритим ротом і з нерухомими від жаху очима. Соня була мала на зріст, років вісімнадцяти, худенька, але досить гарненька блондинка з чудовими голубими очима”. Достоєвський постійно підкреслює її молодість (не капелюх, а “капелюшок”, не лице, а “личко”), а також те, що вона схожа на дитину: “Це було худеньке, зовсім худеньке і бліде личко.

В обличчі її, та й в усій її фігурі, було крім того і ще щось таке особливе, характерне лише для неї: незважаючи на свої вісімнадцять років, вона здавалася ще майже дівчинкою, багато молодшою за свої роки, зовсім майже дитиною”.

У справжнього митця, такого майстра, як Ф. Достоєвський, випадкових деталей у творі немає, кожне слово й фраза добре продумані й несуть певне смислове навантаження. Соня схожа на дитину, а за християнським ученням Царство Небесне належить саме дітям: “Діти – образ Христа: “їхнє є Царство Боже. – Він велів їх шанувати й любити, вони майбутнє людство…”” Крім того, саме діти є найбеззахиснішими й найчистішими, з-поміж усіх членів суспільства, а тому несправедливість у ставленні до них сприймається чи не найгостріше. Отже, Соня Мармеладова, ця “зовсім майже дитина”, уже стала жертвою нелюдських умов життя, була змушена продавати власне тіло задля фізичного порятунку маленьких дітей Катерини Іванівни, доки її рідний батько, Семен Мармеладов, день у день “лежав п’яненький”.

Цікаво, що образи Раскольникова й Соні певною мірою подібні. Адже вони грішники, які пішли проти суспільної моралі (недаремно ж дівчині заборонено жити із сім’єю, вона винаймає собі окремий куток). Цю їхню спорідненість відчуває й Родіон, кажучи їй: “Підемо разом…

Я прийшов до тебе. Ми разом прокляті, разом і підемо!” Він прямо заявляє Соні: “Хіба ти не те ж вчинила? Ти теж переступила… змогла переступити”.

Узагалі в тексті роману слова “злочин” і “переступ” (рос. преступление) є ключовими, надзвичайно важливими для розуміння авторського задуму.

Проте між ними існує й принципова різниця, вони навіть є антиподами. Якщо Соня здійснює свою жертву задля інших (нерідних їй по крові дітей Катерини Іванівни), то Родіон, навпаки – зумовлює жертви інших задля себе, з метою “перевірки” своєї теорії та власного збагачення.

Думка про докорінну різницю між самопожертвою та злочином утілюється й продовжується ще в одному жіночому образі – сестри Раскольникова – Дуні, яка теж жертвує собою задля братового щастя, погоджуючись на шлюб з огидним і нелюбим їй ділком Лужиним. А коли Родіон дорікнув їй за це, не бажаючи прийняти таку пожертву, вона, сама того не підозрюючи, боляче торкнулася його роз’ятреної рани – випадково порівняла свою самопожертву і злочин брата: “Такий шлюб не є підлотою, як ти це назвав!.. Коли я погублю кого, то тільки себе саму… Я ще нікого не зарізала!.. Чого ти так дивишся на мене?

Чого ти так зблід?” Проте уважний читач добре знає те, чого ще не знала Дуня, а саме – чому Родіон зблід. Слова Дуні “я ще нікого не зарізала” боляче зачепили його сумління – адже він уже “зарізав” лихварку та її сестру.

Соня наділена яскраво вираженими позитивними особистішими рисами. Проте, як це притаманно творам Достоєвського, вони не описані автором прямо, а згадані іншими героями в момент найвищого напруження їхніх душевних сил. Так, коли Лужин звів наклеп на Соню з приводу нібито вкрадених у нього ста карбованців, за неї вступилася Катерина Іванівна, називаючи риси характеру своєї пасербиці: “Дурні ви, дурні, – кричала вона, звертаючись до всіх, – та ви ще не знаєте, не знаєте, яке це серце, яка це дівчина!

Та вона свою останню сорочку скине, продасть, боса піде, а вам віддасть, коли вам треба буде, от вона яка! Вона он і жовтий білет взяла через те, що мої ж діти з голоду пухли, себе за нас продала!..”

Потрібно зауважити, що Достоєвський є майстром діалогу. Так, він навмисно створює такі ситуації, коли начебто випадкові фрази, адресовані певним персонажам, насправді зачіпають, болюче ранять або провокують інших людей і з інших причин. Це стосується не лише згаданої фрази Дуні, після якої Родіон зблід, а й, наприклад, випадково почутої Раскольниковим розмови студента й офіцера в трактирі про можливість і навіть доцільність убивства Альони Іванівни (яка спонукала до дії не співрозмовників, а Родіона, якому вона не адресувалася), а також безліч інших висловлювань про вбивство, які постійно допікають хворому сумлінню Раскольникова.

Соня має на Раскольникова найбільший вплив, вона закликає його до покаяння й готова “нести його хрест” на шляху до істини через страждання (головна думка концепції Достоєвського). Проникливий Свидригайлов упевнений, що Соня піде за Раскольниковим у Сибір, тому й пророкує два можливі шляхи для вбивці: “У Родіона Романовича дві дороги: або куля в лоб, або по Владимирці (Владимирський тракт – шлях висланців у Сибір. – Авт.)… Це ви його добре вчили тоді, щоб він сам пішов і повинився.

Це йому буде багато вигідніше. Ну, а як випаде Владимирка – він по ній, а ви ж за ним? Адже так?” Причому читач ані на мить не сумнівається, що так воно і буде: Соня таки піде за Раскольниковим “по Владимирці” у Сибір.

Так, як це зробили дружини декабристів, з якими на засланні зустрічався Достоєвський. Є в романі “Злочин і кара” ще одна деталь, яка нагадує біографію письменника, – під час згаданої зустрічі з дружинами декабристів йому подарували Євангеліє. Тому зовсім не випадково Соня лікує отруєну душу Родіона, читаючи йому притчу про Лазаря, а в кінці роману зазначено: “Під подушкою у нього лежало Євангеліє. Він узяв його машинально.

Ця книга належала їй, була та сама, з якої вона читала йому про воскресіння Лазаря”.

Зазначимо також, що, за влучним висловом російського філолога Ю. Тинянова, у художньому творі “усі імена говорять”. Це спостереження повного мірою стосується й імені Софія (Соня), яке в перекладі з грецької означає “мудрість”. І це теж закономірно, адже в протистоянні войовничого індивідуалізму (Родіон) і християнської самопожертви й любові до ближнього (Соня) перемагає не його добре продумана теорія, а її справжня мудрість (“софія”). У кінці твору Раскольников підбиває підсумок своїх духовних пошуків: “Він не розкрив її й тепер, але одна думка промайнула в нього: “Хіба можуть її переконання не бути тепер і моїми переконаннями?””.