До соціально-побутових поем першого періоду належать три твори Т. Г. Шевченка: поема “Катерина”, присвячена В. А. Жуковському на честь викупу з кріпацтва, не надрукована за життя Кобзаря поема “Слепая” та незавершена поема “Мар’яна-черниця”. Цими творами Т. Г. Шевченко відкриває власну галерею неповторних жіночих образів. Жіноча недоля у творчості митця стала згустком болю, бо кріпацтво передчасно осиротило хлопця, рано залишивши без матері; сестер, у яких “неволя добілила коси”, він так і не зміг викупити, з кріпацтва.
Тема зганьблення паном простої селянської дівчини не була новою у тогочасній літературі. Але Шевченко розкриває її по-новому. Страждання жінки обумовлені соціальними обставинами.
Катерина народила сина від москаля, односельці цураються її, а батьки виганяють із дому. Жінка йде шукати свого коханого, а коли він відмовився від неї й сина, кінчає життя самогубством. Автор застерігає дівчат від москалів, бо вони – “чужі люди”.
І тут постає закономірне
Після укладання Переяславської угоди 1654 р. політика Росії була спрямована на виведення небезпечного для неї козацького війська з території України (зокрема, козаки використовувались як робоча сила під час будівництва Петербурга). Натомість в Україні розміщалося численне російське військо для здійснення колонізаторської політики. Шевченко використовує слово “москаль” в усіх його значеннях (росіянин, солдат, військовий).
Оскільки “велика кількість чоловічого російського населення хвиля за хвилею обрушувалася на Україну, а отже не могла не контактувати з місцевим жіноцтвом, бо росіяни-чоловіки були відірвані від своїх родин, нормального подружнього життя, а відтак українська дівчина стала для них головним об’єктом еротичних домагань”. Таким чином, конфлікт у поемі “Катерина” необхідно розглядати більшою мірою на національній розбіжності, ніж на класовій, адже про те, що Катеринин обранець дворянин, ми дізнаємося лише з четвертого розділу твору: “Попереду старший їде”, Трагедія Катерини не тільки в тому, що вона проста селянка, а її обранець належить до панівного класу, а в тому, що героїня є носієм української ментальності, де жінці відводиться рівне з чоловіком місце у громадському і родинному житті. В українській сім’ї часто верховодила жінка, бо під час козацьких походів їй доводилось брати на себе всі чоловічі обов’язки, тому і з боку чоловіків вона користувалася повагою. У творах українських класиків дошевченківського періоду (“Сватання на Гончарівці” Г. Квітки-Основ’яненка, “Наталка Полтавка” І. Котляревського) розповідається про народні традиції та обряди, де українська дівчина сама обирає собі пару, “підносячи одному претендентові гарбуза, а іншому рушники”.
У російському ж національному житті жінка була позбавлена всіляких прав. Таким чином, російські вояки переносили ознаки російської ментальності на територію України, а спокусити українську дівчину для москаля взагалі вважалося доблестю: . І, звичайно, як москалі, Сміються, жартують: Ай да бабаї ай да наши! Кого не надуюті Отже, коханий Катерини був представником панівної нації. Саме так і говорить про нього Шевченко, застерігаючи дівчат: …москалі – чужі люде, Знущаються вами. Більш детально цю думку автор обгрунтовує в останньому розділі, описуючи зустріч батька з сином.
Подорожуючи з сім’єю в багатій кареті, москаль, безумовно, впізнав свого сина, але відвернувся від нього. Найповніше визначення аморального вчинку офіцера автор відтворює в таких рядках: А пан глянув… одвернувся… Пізнав, препоганий, Пізнав тії карі очі, Чорні бровенята… Пізнав батько свого сина. Та не хоче взяти.
Син так само перестав існувати для російського пана, як і зведена та покинута ним українська дівчина. Центральним образом твору с українська дівчина Катерина. Вона щира і віддана у коханні. А її почуття до москаля відкрите. Згідно з позиціями української ментальності вона вільно зустрічається зі своїм обранцем у садочку.
Дівчина впевнена, що коханий обов’язково повернеться і візьме з нею шлюб. Народивши дитину, Катерина йде шукати свого обранця, бо навіть не припускає, що він може її покинути. Шевченко влучно передає психологічний стан Катерини. їй важко покидати рідну домівку.
Знаючи, що назад для неї дороги немає, молода жінка бере у вузлик грудочку рідної землі: Пішла в садок у вишневий, Богу помолилась, Взяла землі під вишнею. На хрест почепила; Промовила: Не вернуся! В далекому краю, В чужу землю, чужі люде Мене заховають; А своєї ся крихотка Надо мною ляже Та про долю, моє горе Чужим людям скаже… Катря не принижується, не намагається вмилостивити батьків, а мужньо приймає винесений вирок. Скільки гідності у її словах і вчинках… її вибачення перед батьками е визнанням провини перед ними.
Адже батьки, даючи своїй одиначці волю у виборі судженого, довіряли їй. А Катерина не зуміла скористатись цими правами і народила позашлюбну дитину. Єдине, що залишається їй у світі, – син, у якого вона переливає і гірку тугу, і свою любов. Молода жінка підсвідомо, керуючись материнським інстинктом, Тілько сина пригортає. Цілує та плаче. Задля дитини, а не себе самої, Катерина просить милостиню в чумаків, хоча їй, молодій і здоровій, дуже важко це зробити.
Гідно тримаючись під глузливими жартами москалів, Катерина продовжує пошуки батька своєї дитини, вже не сподіваючись на щастя для себе, її пошуки – задля сина: Не плач, сину, моє лнхо! … Що буде, то й буде. Піду дальше – більш ходила… А може й зостріну: Оддам тебе, мій голубе, А сама загину. У цих словах горе і розпач, але під час зустрічі з коханим перед нами інша Катерина, ніжна і любляча.
Вона не докоряє своєму Іванові за те, що терпіла голод і образи, а, стоячи боса на снігу, намагається повернути його своєю ніжністю і любов’ю. І лише зрозумівши, що и” зраджено, Катря змушена принижуватись перед офіцером задля сина. Катерина здатна на самопожертву заради своєї дитини, але, відчувши себе покинутою, вона не знаходить собі місця в житті, і навіть материнські почуття не зв’язують її зі світом. Батьки Катерини виховували доньку з погляду української національної свідомості.
Про рівні права чоловіка й жінки в українській сім’ї говорить і той факт, що з Катрею говорить мати, а батько сидить непорушно, проте останні слова батька свідчать, що це рішення належить їм обом. Згідно з неписаним, але непорушним законом народної моралі батьки повинні покарати свою доньку, хоча знають, що на старість залишаться самотніми, а можливо, і передчасно зійдуть у могилу, бо не можуть витримати ганьби. Отже, на совісті москаля вже три людських життя: збезчещеної дівчини та її батьків.
Автор змальовує драматизм сцени вигнання Катерини через монолог матері, в уста якої вкладає слова любові і докору одночасно, але тиск народної моралі виявився значно сильнішим за любов до своєї дитини. Батьки виганяють Катерину назавжди, проте бажають їй знайти щастя в чужих людях. Образ “чужих людей” є часто вживаним у поемі “Катерина”. На початку твору “чужі люде” вжито у значенні “москалі”, далі “чужими людьми” виступають односельці, пізніше – “чужі люде” в далекій стороні Московщині, а після вигнання Катерини з дому навіть її батьки перетворюються на “чужих людей”.
В останньому розділі поеми збірний образ “чужі люде” стають образом лихих людей: Засміються злії люде Малій сиротині… Значне місце у творі відведено ліричним відступам. У них міститься оцінка подій, описаних у творі, і філософські роздуми поета з виходом до сфери соціального й індивідуально-особистого. Складається враження, що ліричні відступи є чимось набагато більшим, ніж звичайним початком чи завершенням чергового сюжетного циклу. Надзвичайне напруження ліричних роздумів дозволяє поетові без особливих перешкод вільно переходити від Катерининого горя до горя соціального, від особистого болю до загальнолюдських проблем.
Можна, наприклад, перелічити персонажів цих ліричних відступів: чорнобриві дівчата, москаль, дівчина, стара мати, лихі люди, Катерина, сирота-безбатченко, чужі люди, люди, які когось в’яжуть, ріжуть, гублять самі себе, багаті й бідні, одинокі люди, добрі люди, доля, воля, мандрівний чоловік, пани-брати, Бог, недоля, сирота Івась, чорняві байстрята, заздрісні люди, діти-сироти, злії люди та ін. А взагалі всіх цих персонажів можна розподілити на дві групи, які належать до сил добра і зла. У систему образів твору можна також віднести автора, оскільки в Деяких рядках він виступає активним героєм: “А поки – спочину, та тим часом розпитаю шлях на Московщину”, “А тим часом кете лиш кресало та тютюну, щоб, знаєте, дома не журились.
А то лихо розказувать, щоб бридке приснилось! Нехай його лихий візьме!” У відступі автор ніби Побічно розповідає й історію власного життя, але, немовби спохватившись, повертається до основної теми: “У всякого і свого чимало… Цур же йому! А тим часом… поміркую, де то моя Катерина з Івасем мандрує”. В образі автора перед нами постає простий чоловік з народу, але у його зовнішній простоті і безпосередності приховуються глибока громадянська позиція і співчуття до’ знедоленого простого народу.
Сучасники Шевченка розглядали поему “Катерина” з точки зору національної неідентичності. Г. Квітка-Основ’яненко в листі до Шевченка від 23 жовтня 1840 р. наголошує саме на такому прочитанні поеми. Символічне змалювання долі України в поемі “Катерина” захищає й Дмитро Чижевський. Він зазначив, що це зрозуміли навіть цензори того часу, про що свідчать викреслення в ру-кописі твору.
Поема “Катерина” неодноразово ставала предметом досліджень багатьох шевченкознавців, але кожна наступна праця розкриває перед нами нові аспекти розуміння цього безсмертного твору. Підсумовуючи, слід зазначити, що “Катерина” – це соціально-побутова ліро-епічна поема. Жанр поеми складний, оскільки крім епічної побудови сюжету включає і ліричні авторські відступи, і численні потекстові авторські ремарки, проте “Катерина” являє собою цілісний твір, сюжетно-композиційна структура якого і душевні переживання героїв та автора є невіддільними компонентами єдиного цілого.
Поема складається з п’яти розділів, що вмотивовано послідовністю викладення сюжетної канви як лінії, на яку накладаються побічні мотиви. Кожний розділ твору відзначається композиційною завершеністю і наявними контурами самостійного закінченого сюжету.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)