Хто не пам’ятає ці смутні пейзажі війни – дрібнолісся за дорожньою канавою, безіменні річки, безіменні струмені й вас, ополченці – дорогі солдати Москви! Десь за Вязьмою, уже майже під Смоленськом, на березі от такої ж річечки, що протікає в краю села, ми прощалися з ним.
Війна розлучила нас, як розлучала вона багатьох! Солдат і не солдати Я живий, він умер – убитий чиВпав він у бої або просто замучений німцями? – я не знаюся
Але я знаю твердо одне: він віддав своє життя народу, серед якого народився на світло.
Я пам’ятаю
Ми обоє дивилися долілиць на вічно рухливу воду й бачили в ний тільки відбиття високих небес.
Потім я подивився на його особу мигцем, як дивляться звичайно люди при розставанні (соромно їм або страшно залишати один одного?), і побачив раптово, начебто я ніколи його не бачив: його сиві волосся, прикриті солдатською пілоткою, худі ноги в обмотках, зовсім не пристосовані для походів, його руки, що вміли так чудово писати й грати, його розумні,
І я подумав: “Мабуть, йому не варто було б тут бути. Навіщо він отут?”
Але він раптом сказав:
– Мені тут добре. Я дістав собі в санбаті підстилку й тепер уже не сплю на землі…
Більше я його не бачив і більше ніколи не зустріч. Він загинув, як солдат, як радянський воїн!
Тепер ми шануємо його смерть, поважаємо, ми йому вдячні за неї. Це всі так. Це все вірно. Але мені б хотілося, щоб ми й краще й більше поважали його життя, були вдячні за неї.
Уважати дні його життя й усяких праць, згадувати його надії, наміри й мрії – важко, як уважати й згадувати власні дні й надії.
Ми починали разом і майже п’ятнадцять років зустрічалися так часто, як тільки можуть зустрічатися друзі. Це була наша молодість! Не за віком, не по роках – наша духовна молодість, початок творчого життя.
Кожний, як прийнято говорити, шукав свою тему…
І Роскин знайшов її відразу! Він був розуміючі свої бажання людин і слухняний своєму внутрішньому голосу. Мистецтво він любив безмірно й з дитинства вчився його дізнаватися й розбирати.
Література, Музика, театр були його змістом, його існуванням. Він любив проникати в більші розуми й умів розгадувати їхній утвору, тому що сам мав розум великої, проникливої й повний непроникної чарівності. Але нерви!
Але нерви в нього були занадто відкриті й занадто тонкі, нерви артиста.
Не раз він запитував мене зі своєї допитливої, дивно допитливою посмішкою:
– Скажіть, як ви сваритеся зі своєю дружиною? – А ви як? – Я? – відповідав він.- Сам кричу, сам плачу, сам прощення прошу
Ще в дитинстві його займав театр, і він написав п’єсу у віршах про свого собаку.
І із самої ж молодої пори його став залучати Чехов. Він витратив кілька років завзятої праці, пошуків, досліджень і, нарешті закінчивши роботу, поніс рє на суд…
І з ним трапилося те, що траплялося за всіх часів. Я не пам’ятаю, який невіглас, з якої редакції, повернувши йому рукопис, написав на ній, що вага це марення, нісенітниця й ні на що не годиться, нехай краще автор не займається літературою.
Все це було сказано із усякими знаками: і вигуками, і подиву, і з тією жахливою зневагою, з яким уміє говорити тільки дурість, коли вона випадково одержує можливість говорити про мистецтво, розум і талант. Він взяв свій рукопис і пішов. Він ішов по вулиці, нічого не пам’ятаючи, голосно розмовляючи сам із собою, ока в нього стали червоні, з них лилися сльози. Він не належав до того молодого поколінню, що народилося й виросло разом із владою й дивилося на завойований мир, і щастя, і праця, як на своє власне господарство, де недбайливому й дурному працівникові варто просто відповісти – вигнати геть.
А він заплакав тільки, захвилювався, затих майже на десять років. Мабуть, у цю пору він почав рано сивіти…
Я бачив його ще раз плачучої в той день, коли вмер Володимир Маяковський. Це було ие в труни поета, де міг заплакати кожний. Це було вночі, на роботі, в “Бідноті”.
У тісній редакційній кімнаті серед пилу й клеячи, тассов-ских телеграм про підступи англійських консерваторів стояв він один, і тоді вже сивий, високий, з фігурою тенісиста, і плакав, як дитина, ридма. Він все-таки найбільше на світі любив нашу поезію, поезію революції, і розумів, кого вона втратила. Ах, якби він встиг розповісти нам про цього дивного поета, він зробив би це так проникливо, як, може бути, ніхто іншої.
Що ж він робив сам? Як жив у ці роки? Варто запитати, чого він тільки не робив?
Клеїв телеграми ТАССа в “Бідноті”. Був два рази випускаючої в “Робочій Москві”. Але підверстав один раз пуск якоїсь фабрики в Кашире під рубрикою: “За рубежем”, і більше сам не з’явився в редакцію, хоча його ніхто не лаяв.
Писав нариси про зоологічний сад під заголовком “Помісь яка й зебу”. Писав навіть книги про нові сорти пшениці – “Дороги, каравани, колосся”. Грав у поккер, бігав на концерти й прем’єри, їздив у відрядження, сидів у кафі, якщо в кишені водилися гроші (а вони не водилися), ходив у гості до друзів і все-таки часто бував самотній навіть у своїй сім’ї.
– Не дай боже нікому,- говорив він мені часто,- не дай боже в молоді свої роки й у літньому віці, уже із сивуватими скронями, ходити по редакціях журналів і пропонувати свої нариси й дивитися на рецензентів, яких усе раптом дивує у твоєму рукописі, навіть пісня птаха на зорі, вислухувати зауваження юних секретарок і по нескольку раз повторювати їм своє прізвище. Не дай боже нікому це в зрілі роки. Починаєш жартувати над собою.
Ці записки, дбайливо покладені у валізу разом з тонкою ковдрою й тенісною ракеткою, привозив він до нас у Село, де гнили всі друзі: Гайдар, Паустовский, Халтурин.
І саме тут, удалині від штовханини московського життя, у старому будинку, де в товстих колодах, як годинники, цокали жучки-дровоеды, він знову почав працювати над Чеховим, їдучи тільки в Таганрог.
“Місцеві жителі,- писав він звідти в жартівливому тоні,- в один голос повторюють, що Чехов народився й виріс у Таганрозі, і, між іншим, саме в той період, коли доживав у Таганрозі своє століття Кукольник… Увечері каждодневно я відправляюся в гості. Мене самого дивує моя здатність бути гостем у самих несприятливих умовах”.
И листи його стають веселей, радостней, стан духу спокойней і вище. Повернення до своєї улюбленої праці, з якого він починав своє творче життя, саме повернення до міркувань про мистецтво, до аналізу його, надавало цьому глибокому таланту крила Очевидно, важко втратити свою тему А таланти в нас не губляться
Але час… час Роскин втратив. І пройшло його чимало з тої пори, коли він ішов по вулиці, голосно бурмочучи,- до того дня, коли сам Немирович-Данченко викликав його до себе й довго радився з ним, як йому поставити “ТРИ СЕСТРИ”, і чи не так він, Володимир Іванович Немирович-Данченко, розуміє Чехова, як треба його розуміти.
І Олександр Роскин на репетиціях сидів поруч із ним за його режисерським столиком.
Багато хто краще, ніж я, можуть розповісти про блиск і глибину праць Олександра Роскина й що він зробив для радянського театру й мистецтва. Але той, хто знав його в житті, ніколи не забуде його дорогоцінних бесід про великі утвори мистецтва, його розуму, повного сили, добірності, тонкості, коли він сам був перед нами, немов дивне явище мистецтва. Неможливо забути його уважного погляду, його особи з великими, але м’якими рисами, його сиву, ледве схилену голову, коли він сидів за роялем, акомпануючи собі й тихо наспівуючи романси Чайковського або що-небудь інше, завжди витягаючи із глибини звуки, точно чудового, повні змісту оповідання.
Він умів і гніватися, і кривдити друзів, і подовгу мовчати. Тоді ми його боялися. Утікали на рибний лов. Навіть ховалися в шафу.
Але більше всіх діставалося від нього йому самому. Тому що він був нещадний у правді. Справедливість, правда й шляхетність жили в його душі, як найглибші риси радянської людини. І дарма я запитував себе, навіщо він там, за Вязьмою, сидить на камені в безіменної річки, у курних солдатських бутсах і тримає меж колін гвинтівку.
Справедливо було перебувати там і шляхетно! І він був там. І загинув за радянський народ, за Радянську Батьківщину, який служив своїм талантом, своїм розумом, своїм життям. І от ого останній лист уже з армії, із фронту, 30 вересня 1941 року.
“І все-таки помнете про мене, якщо підкрутиться який-небудь випадок. Пишіть хоча б зрідка, а то я нудьгую по старих друзях”.
До нього нікуди більше писатися И от він, цей випадок Милий Роскин! Старий друг наш! Наш дорогоцінний гість!
Ти тут, серед нас хазяїн!
(2 votes, average: 3.00 out of 5)