М. В. Гоголь увійшов у літературу як неперевершений майстер сміху. Повісті Гоголя, його поема “Мертві душі” прості по сюжеті, прозорі по розбиранню характерів. І проте існує нерозгадана й не піддається розгадці таємниця Гоголя й таємниця цього сміху. М. В. Гоголь сміється над дурним, смішним, страшним, вульгарним, але його сміх сумний. Цей сум – результат трагічної невідповідності між ідеалом і щоденністю, мрією й реальністю. Не все просто в М. В. Гоголя й у виборі об’єкта осміяння.
У нього може бути смішний розбійник капітан Копейкин
Гоголь сміється як сУмний клоун, сміється, щоб не плакати. Прослухавши “Мертві душі”, Пушкін сказав: “Боже, як сумна наша Росія”. Після виходу поеми в чому тільки не звинувачували Гоголя, нібито принижуючи Росію і її народ.
Але тільки людина, нескінченно віддана Батьківщині, може так глузувати із усього, що неї спотворює.
У М. В. Гоголя немає сміху заради сміху, він ніколи не має на увазі розважити нудьгуючу публіку. Він мріє
Не Плюшкін?
Гоголь пародіює й висміює звичні “ідеали”: благий шлюб, “красуню дочку й веселого хлопчиська”, преклоніння перед зовнішніми пристойностями, достоїнство людини, що обчислюється в дзвінкій монеті. Очищені гірким сміхом, знову відкриваються нам справжні цінності: любов до Батьківщини, почуття історії, віра в справедливість, любов. Сміх Гоголя не зобовя’зує, він дає загиблий шанс воскреснути. Це сміх з надією на те, що в самій зачерствілій людській душі, навіть у душі Плюшкіна, є куточок, куди проникає світло щастя й добра.
Навіть Чичиков може згадати про ті часі, коли його життя було освітлено іншим світлом, про безвинність і чистоту дитинства, про материнську любов. Світлий сміх повинен допомогти людині повернутися до своїх початків уберегти його від низинного, вульгарного існування. М. В. Гоголь ніколи не сміється зло.
Він знає: милосердство – основа всього, а не осуд. Його сміх не знає про вічний прокляття, ці веселощі, що піднімають душу. Пушкін писав, що Гоголь змушує людей “сміятися крізь сльози смутку й розчулення”.