“Сибірські новели” Бориса Антоненка-Давидовича – визначне явище в мистецькому житті України. Це правда про стероризовані у XX столітті український та інші народи, філософське осмислення причин жорстокостей радянської тоталітарної держави. Збірку митець почав творити в часи “застою”, а матеріал збирав у “захалявний” зшиток у таборах ГУЛАГу і Бамлагу.
Рукописи новел письменникові було важко переховувати у своїй київській квартирі, де постійно відбувалися кадебістські обшуки. Тому Борис Дмитрович передає їх на збереження
У 1989 році весь цикл сибірських новел вийшов у світ. Автора їх уже не було. Борис Антоненко-Давидович виношував сюжети цих творів для майбутніх читачів, розуміючи, що самому не пощастить побачити їх надрукованими.
Він свідомо писав у “шухляду”, твердо вірячи, що епоха фальші і насильства щезне і його оповідання про трагічну долю народу дійдуть до співвітчизників. Недаремно любив повторювати: “Я вам з того світу серцем усміхнусь…” У 1992 році за збірку художньої прози, куди входили й “Сибірські новели”, письменникові посмертно було присуджено Державну премію
Ці оповіді побудовані на парадоксальних, часом навіть казусних, випадках. Новели написані переважно від першої особи, що надає їм документальної достовірності в зображенні життя за колючим дротом. Сміх крізь сльози викликає новела “Кінний міліціонер”.
Беймет Кунанбаєв ніяк не міг збагнути, за яку провину йому присудили десять років таборів. Прожив він усе життя в степовому аулі, політикою ніколи не цікавився. А тут раптом суд і якісь дивні звинувачення.
Російської мови він майже не знав, що на суді говорили, не зрозумів. Але фразу, яка називала його провину, добре запам’ятав: “левосерый конный милиционер”. Що значить оте дивне звинувачення – ніхто не міг зрозуміти, у кого б Беймет не запитував.
Лише пізніше з’ясувалося, що Беймет неправильно почув фразу: “Ты левый эсэр, контрреволюционер”.
Коли читаємо новелу “Зустрілись”, вже не до сміху… Вражає сцена зустрічі батька-конвоїра з рідною дочкою, яка опинилась серед тих, кого він конвоював. Серед дороги стояли, обійнявшись, старий конвоїр і розпатлане дівча і плакали – чи то сльози радості, чи смутку…
“Сибірські новели” справляють незабутнє враження, бо це страшні художні документи жорстокої епохи тоталітаризму, слово правди одного із зачинателів української прози періоду “розстріляного відродження”, великого страдника і великого Громадянина.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)