Слово – основна структурно-семантична одиниця мови, що є назвою предметів, їх властивостей, процесів, явищ дійсності. Йому притаманні семантичні, фонетичні, граматичні ознаки, специфічні для кожної мови. С складається з морфем, виступає компонентом речення і може становити собою сукупність словоформ (див.: ). У С. закріплюються результати пізнавальної діяльності людей, воно є засобом вираження, передачі та формування понять. Розмежовують лексичне і граматичне значення С. (див.: ). Для словесних значень властива не тільки певна стійкість, але
С. бувають одно – і багатозначними (див.: ). У ряді випадків семантика С містить емоційно-оцінні компоненти, тобто С виступає виразником почуттів, суб’єктивних оцінок, наприклад: “Та вже, тітусю, годі об сім…” (Г. Квітка-Основ’яненко). Залежно від певних ознак С. у мові об’єднуються в різні групи, ряди, розряди, наприклад, частини мови і т. д. Серед С. виділяють: архаїзми, неологізми (аспект уживання в історичній перспективі); терміни, професіоналізми, діалектизми, арготизми та ін. (за сферою використання і поширення); антоніми, синоніми, пароніми, омоніми тощо (за семантико-звуковою співвідносністю).
Проте кількісні показники не завжди відбивають особливості естетичного навантаження С. Так, лексема “каменяр”, яка в поетичних творах І. Франка набула глибокого символічного змісту, вживається тут усього два рази. У мові художньої літератури С виступає одиницею звукової, ритмічної, синтаксичної, семантичної організації тексту, що особливо яскраво простежується у поетичних (віршових) творах (див.: , , , ).
(2 votes, average: 2.50 out of 5)