У піхотної роти – новий хлопець, Василь Тьоркін. Він воює вже другий раз за своє життя (перша війна – фінська). Василь за словом у кишеню не лізе, їдець хороший.
Загалом, “хлопець хоч куди”.
Тьоркін згадує, як він у загоні з десяти осіб при відступі пробирався з західної, “німецької” на схід, до фронту. По дорозі була рідна село командира, і загін зайшов до нього додому. Дружина нагодувала бійців, поклала спати.
На ранок солдати пішли, залишаючи село в німецькому полоні. Тьоркін хотів би на зворотному шляху зайти в цю хату,
Йде переправа через річку. Взводи занурюються на понтони. Ворожий вогонь зриває переправу, але перший взвод встиг перебратися на правий берег. Ті, хто залишився на лівому, чекають світанку, не знають, як бути далі. З правого берега припливає Тьоркін (вода зимова, крижана).
Він повідомляє, що перший взвод в силах забезпечити переправу, якщо його підтримають вогнем.
Тьоркін налагоджує зв’язок. Поруч розривається снаряд. Побачивши німецьку “погребушку”, Тьоркін займає її. Там, у засідці, чекає ворога. Вбиває німецького офіцера, але той встигає його ранити.
По
Тьоркін жартома розмірковує про те, що добре б отримати медаль і прийти з нею після війни на гулянку в сільраду.
Вийшовши з госпіталю, Тьоркін наздоганяє свою роту. Його підвозять на вантажівці. Попереду – зупинилася колона транспорту.
Мороз. А гармонь тільки одна – у танкістів. Вона належала їх загиблому командиру. Танкісти дають гармонь Теркину.
Він грає спочатку сумну мелодію, потім веселу, і починається танець. Танкісти згадують, що це вони доставили пораненого Теркина у медсанбат, і дарують йому гармонь.
У хаті – дід (старий солдат) і баба. До них заходить Тьоркін. Він лагодить старим пилку, годинник. Здогадується, що у бабці є заховане сало.
Бабця пригощає Тьоркіна. А дід питає: “Поб’ємо чи німця?” Тьоркін відповідає, вже виходячи, з порога: “Поб’ємо, батько”.
Боєць-бородань втратив кисет. Тьоркін згадує, що коли він був поранений, то втратив шапку, а дівча-медсестра дала йому свою. Цю шапку він береже до цих пір.
Тьоркін дарує бороданю свій кисет, пояснює: на війні можна втратити що завгодно (навіть життя і сім’ю), але не Росію.
Тьоркін врукопашну бореться з німцем. Перемагає. Повертається з розвідки, веде з собою “язика”.
На фронті – весна. Дзижчання хруща змінюється гулом бомбардувальника. Солдати лежать ниць.
Тільки Тьоркін встає, палить в літак з гвинтівки і збиває його. Теркину дають орден.
Тьоркін згадує, як у госпіталі зустрів хлопця, який вже встиг стати героєм. Той з гордістю підкреслив, що він з-під Тамбова. І рідна Смоленщина здалася Теркину “сиротинушка”. Тому він і хотів стати героєм.
Генерал відпускає Тьоркіна на тиждень додому. Але село його ще у німців. І генерал радить із відпусткою почекати: “Нам з тобою по дорозі”.
Бій у болоті за маленьке село Бірки, від якої нічого й не залишилося. Тьоркін підбадьорює товаришів.
Тьоркіна на тиждень відправляють відпочити. Це “рай” – хата, де можна їсти чотири рази на день і спати скільки завгодно, на ліжку, в ліжку. Під кінець першої доби Тьоркін замислюється. ловить попутну вантажівку і їде у свою рідну роту.
Під вогнем взвод Йде брати село. веде всіх “чепуристий” лейтенант. Його вбивають. Тоді Тьоркін розуміє, що “вести його черга”. Село взято.
А сам Тьоркін важко поранений. Тьоркін лежить на снігу. Смерть вмовляє його підкоритися їй.
Але Василь не погоджується. Його знаходять люди з похоронної команди, несуть в санбат.
Після госпіталю Тьоркін повертається в свою роту, а там вже все по-іншому, народ інший. Там. з’явився новий Тьоркін. Тільки не Василь, а Іван.
Сперечаються хто ж справжній Тьоркін? Вже готові поступитися один одному цю честь. Але старшина оголошує, що кожній роті “буде надано Тьоркін свій”.
Село, де Тьоркін лагодив пилку та години, – під німцями. Годинники німець забрав у діда з бабою. Через село пролягла лінія фронту.
Довелося людям похилого віку переселитися в льох. До них заходять наші розвідники, серед них – Тьоркін. Він вже офіцер.
Тьоркін обіцяє привезти новий годинник з Берліна.
З настанням Тьоркін проходить повз рідного смоленського села. Його беруть інші. Йде переправа через Дніпро.
Тьоркін прощається з рідною стороною, яка залишається вже не в полоні, а в тилу.
Василь розповідає про солдата-сироті, який прийшов у відпустку в рідне село, а там уже нічого не залишилося, вся сім’я загинула. Солдату потрібно продовжувати воювати. А нам потрібно пам’ятати про нього, про його горе.
Не забути про це, коли прийде перемога.
Дорога на Берлін. Бабця повертається з полону додому. Солдати дають їй коня, віз, речі. “Скажи, мовляв, що забезпечив Василь Тьоркін”.
Лазня в глибині Німеччини, в якомусь німецькому будинку. Паряться солдати. Серед них один – багато на ньому шрамів від ран, паритися вміє здорово, за словом у кишеню не лізе, одягається – на гімнастерці ордена, медалі.
Солдати кажуть про нього: “Все одно що Тьоркін”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)