Вчитель російської мови і літератури в невеликому провінційному місті Сергій Васильович Нікітін закоханий в дочку місцевого поміщика Машу Шелестову, вісімнадцяти років, яку “в сім’ї ще не відвикли вважати маленькою” і тому звуть її Манею і Манюсей, а коли в місті побував цирк, який вона старанно відвідувала, її стали звати Марією Годфруа. Вона пристрасна лошадніца, як і батько, часто з сестрою і гостями (в основному офіцерами з розташованого в місті полку) вона виїжджає кататися верхи, підбираючи Нікітіну особливу коня, так як наїзник
Називає себе старою дівою – значить, зауважує автор, “була впевнена, що вийде заміж”.
У будинку Шелестовим мають види на одного з частих гостей, штабс-капітана Полянського, сподіваючись, що він незабаром зробить Варі пропозицію. Варя – запекла спорщіца. Нікітін дратує її більше за всіх. Вона сперечається з ним по кожному приводу і на його заперечення відповідає: “Це старе!” Або “Це плоско!” У цьому щось спільне з її батьком, який за звичаєм всіх
Ніхто не вірить, що йому двадцять шість років, учні не поважають його, і він сам їх не любить. Школа викликає нудьгу. Він ділить квартиру з учителем географії та історії Іполитом Іпполітичем Рижіцкім, занудним людиною, “з обличчям грубуватим і неінтелігентною, як у майстрового, але добродушним”.
Рижіцкій постійно говорить банальності: “Тепер травень, скоро буде справжнє літо.
А літо не те, що зима. Зимою треба печі топити, а влітку і без печей тепло. “і т. п. По ходу розповіді він несподівано помирає і перед смертю, у маренні, твердить: “Волга впадає в Каспійське море. Коні їдять овес і сіно. ” Закоханий у Маню Нікітін любить все в будинку Шелестова. Він не помічає вульгарності їх життя. “Не подобалося йому тільки достаток собак і кішок та єгипетські голуби, які понуро стогнали у великій клітці на терасі”, втім, і тут Нікітін запевняє себе в тому, що стогнуть вони “тому, що інакше не вміють висловлювати своєї радості”.
У міру знайомства з героєм читач розуміє, що і Нікітін вже заражений провінційної лінню.
Наприклад, один з гостей з’ясовує, що вчитель словесності не читав Лессінга. Той відчуває незручність і дає собі слово прочитати, але забуває про це. Всі його думки зайняті Манею. Нарешті він освідчується в коханні і йде просити руки Мані у батька.
Батько не проти, але “по-чоловічому” радить Нікітіну почекати: “Це тільки мужики одружуються рано, але там, відомо, хамство, а ви-то з чого? Що за задоволення в такі молоді роки надягати на себе кайдани? ” Весілля відбулося. Її опис – у щоденнику Нікітіна, написаному захопленим тоном.
Всі прекрасно: молода дружина, їхній будинок, отриманий у спадок, дрібні турботи по господарству і т. д. Здавалося б, герой щасливий. Життя з Манею нагадує йому “пастуші ідилії”. Але як-то великим постом, повернувшись додому після гри в карти, він говорить з дружиною і дізнається, що Полянський перевівся в інше місто.
Маня думає, що він вчинив “погано”, не зробивши Варі очікуваної пропозиції, і ці слова неприємно вражають Нікітіна. “Так виходить, – запитав він, стримуючи себе, – якщо я ходив до вас у будинок, то неодмінно повинен був одружитися з тобою?” “Звичайно. Ти сам це чудово розумієш “. Нікітін відчуває себе в пастці. Він бачить, що не сам розпорядився долею, а якась тупа, стороння сила визначила його життя. Розпочата весна контрастно підкреслює відчуття безнадійності, яке стало власником Нікітіним.
За стіною що прийшли в гості Варя і Шелестов обідають. Варя скаржиться на головний біль, а старий твердить про те, “як теперішні молоді люди ненадежди і як мало в них джентльменства”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)