Скорочено – ПІСНЯ ПРО ВІЩОГО1 ОЛЕГА – ОЛЕКСАНДР ПУШКІН

7 КЛАС

ОЛЕКСАНДР ПУШКІН

ПІСНЯ ПРО ВІЩОГО1 ОЛЕГА

Збирається віщий Олег-войовник

З хазарами знов воювати:

За напад – мечам і пожарам прирік

Він ниви хазарські і хати.

Із військом своїм, в царгородській броні,

Князь їде полями на вірнім коні.

Із темного лісу старий чарівник

Виходить назустріч поволі,

Перунові2 тільки покірний старий,

Провісник він людської долі.

В мольбах, в ворожбі все життя він провів

І князь біля нього коня зупинив.

“Повідай, улюбленцю наших богів,

Чи скоро я землю

покину?

Чи скоро, на радість моїх ворогів,

Мене покладуть в домовину?

Не бійся, будь чесний в своїй ворожбі –

Баского коня подарую тобі”.

“Волхви3 не бояться міцних владарів,

Волхвам – за пророче їх слово –

1 Віщий – тут: мудрий.

2 Перун – у давньослов’янській міфології бог грози (грому).

3 Волхви – у давніх слов’ян: чародії, віщуни, жерці язичеських богів.

Не треба багатих князівських дарів, –

Правдива і вільна їх мова.

Хоч роки майбутні таяться в імлі…

Та бачу я долю твою на чолі.

Послухай, що скаже тобі ворожбит:

Ти славний своїми боями,

І

твій ворогами не здоланий щит

Царграда оздоблює брами1;

І хвилі, і землю скорив ти в бою,

І недруги заздрять на долю твою.

І моря бурхливого зрадницький вал

Твої не пошкодив вітрила2,

Тебе не поранив лукавий кинджал,

Ворожа стріла не вразила…

Не відаєш ран ти у грізній броні,

Бо є охоронець у тебе в борні.

Твій кінь бойових не лякається діл,

Він, лановій волі покірний,

То смирний стоїть попід хмарами стріл,

То скаче, товариш твій вірний.

Його не лякає жорстока борня;

Але від свого ти загинеш коня3″.

Олег усміхнувся; одначе чоло

Прорізала дума журлива.

Він, спершись рукою на бранне сідло,

Злізає з коня мовчазливо.

І вірного друга князівська рука

Голубить і пестить, прощальна й легка.

1 У давньоруських літописах є оповідь про те, як князь Олег, пішовши-війною на греків у 907 році, взяв в облогу могутнє місто Царгород (давньоруська назва Константинополя, столиці Візантійської імперії) та здобув перемогу. На знак перемоги Олег прибив свій щит на воротах Царгорода.

2Відомо, що в Давній Русі було розвинене кораблебудування і Олег здійснив славетний похід на Візантію Чорним морем.

3Цікаво, що на Русі кінь вважався символом добра та доброзичливого ставлення до людини.

“З тобою, мій друже, мій вірний слуга,

Пройшов я походи великі;

В стремено твоє вже не ступить нога,

Нам час розлучитись навіки.

Прощай, утішайся у лузі щодня!

Ви, отроки-друзі, візьміть-но коня.

У луг одведіть, де трава запашна,

Попоною спину вкривайте,

Добірного другові дайте зерна,

Водою з джерел напувайте”.

І отроки миттю з конем одійшли,

І князю нового коня підвели.

Гуляє з дружиною князь-войовник

На славній слов’янській могилі.

З ним гості і друзі – як ранішній сніг

Сьогодні їх кучері білі…

Дружинники згадують юність свою,

Коли з ворогами рубались в бою.

“Та де ж мій товариш, де кінь мій баский?

Промовив Олег своїм слугам, –

Скажіть, чи здоровий, чи досі легкий

Розкішним він бігає лугом? “

І чує слова: на крутому горбі

Давно відпочинок знайшов він собі.

І голову буйну Олег похилив

І думає: “Що ж чарування?

Коли б не послухав брехливих я слів,

Відкинув дурне віщування,

Носив мене б кінь до останнього дня!”

І хоче він бачить останки коня.

Ось їде могутній Олег до ріки,

З ним гості його посивілі,

І бачить: коня благородні кістки

Лежать на дніпровому схилі;

Їх миє негода, їх порох вкрива,

Над ними шумує шовкова трава.

І тихо ступивши на череп німий,

Князь мовив: “Спи, друг одинокий!

Тебе пережив твій хазяїн старий,

І от як скінчу свої роки,-

Не ти на траву упадеш запашну

І кров’ю мою там омиєш труну1!”

І мовив Олег тоді друзям своїм:

” Чи кістка страшна мені тлінна? “

Із жовтого черепа тихо між тим

Гадюка2 повзла домовинна;

Круг ніг його чорним кільцем обвилась,

І крикнув раптово ужалений князь.

Схиляються гості над тілом в журбі,

У келихах піняться вина;

Князь Ігор і Ольга сидять на горбі3;

Хмільна бенкетує4 дружина.

Дружинники згадують юність свою,

Коли з ворогами рубались в бою.

Коментар

О. С. Пушкін, чиє ім’я тісно пов’язане із золотим віком російської літератури, був майстром творів різноманітної тематики, що належали до різних літературних жанрів. Він писав казки, балади, ліричні твори, повісті, поеми, романи.

1 Олег має на увазі обряд поховання. Разом з померлим князем ховали його коня, вважаючи, що так князеві буде легше дістатися до раю. Очевидно, Олег хотів бути похованим саме з цим вірним бойовим конем.

2 Образ змії, а також образ змія (в інших міфологіях: дракона) у слов’янській дохристиянській міфології є втіленням злої сили, загрози для людини та всього світу. Згадайте українські народні казки (наприклад, “Кирило Кожум’яка” й інші) та давньоруські билини.

3 Літописи свідчать, що над могилою вельмож робили високий земляний насип, якому справляли своєрідні поминки, тризну. Тут же проводили різні ігри на тризнах по князях – і військові бої. Вважали, що душа померлого ще перебуває поряд з живими й радіє іграм.

Давні слов’яни спалювали померлих або ховали у землю. Наші предки вірили, що під час спалення душа швидше відокремлюється від тіла і їй легше потрапити на той світ.

4 Язичники-русичі вважали, що під час тризни не можна сумувати, треба радіти за померлого, який потрапив на той світ.

У пошуках цікавих тем і сюжетів, письменник часто звертався до фольклору. Запозичуючи народну мову, сюжети, змальовував життя простих людей, звертався до історії.

У баладі “Пісня про віщого Олега” Пушкін зобразив реальну історичну особу – київського князя Олега (X ст.), легенду про смерть якого він відшукав в історичному літописі – “Повісти минулих літ”. І літопис, і балада Пушкіна мають містичний характер, що дуже приваблювало поета, який сам вірив у різні пророцтва, гадання, талісмани.

Герой балади – князь Олег – зустрівся із старим чарівником і побажав дізнатися про час своєї смерті. Пророцтво здалося Олегові дивним: смерть йому судилося прийняти від вірного коня. Князь вирішив не випробовувати долю і підібрати собі іншого коня. Відтоді, начебто, ніщо не загрожувало його життю.

Було ще багато битв, походів, поки Олег не згадав про свого улюбленця і не дізнався, що той помер. Тепер уже князь розлютився на провісника і на себе, що так легковірно вчинив. Та все-таки верх одержує містика. Вийшло так, що князь справді прийняв смерть від коня: гадюка, що ховалась у черепі загиблої тварини, ужалила Олега, від чого він і помер.

Можливо, останньою в його свідомості була думка про те, що пророцтво здійснилося.