Оповідач описує ніколи потужну ріку: “…І денно й нощно гурчать, булькають і схлипують страшнуваті лійки, яких уникають навіть гусаки. Ну а вночі у виру й зовсім не по собі, коли раптом гулко, важко обрушиться підмитий берег або полосне по воді плоским хвостом, начебто дошкою, що піднялася з ями запеклий хазяїн-сом”. Але пройшло кілька років.
“Русло звузилося, затравенело, чисті піски на закрутах затягло дурнишником і твердим белокопитником, з’явилося багато незнайомих мілин і кіс. Не стало приглубих тягунов-бистрин, де колись
Там, де колись крутило й водоворотило, горбом випер брудний сірий метляк, схожий на більшу рибину, що здохла. Дивлячись на ріку, що заростає, тільки-но сочившуюся присмирнілої водицей, Акимич горестно відмахнувся: – И навіть вудок не розмотуй! Не труй душу… ” Хто такий Акимич? “Ми з Акимичем…
Воювали в одній і тої ж горбатовской третьої армії,
Що трапилося?
Акимич кивнув головою убік школи “У брудному пришляховому кюветі валялася лялька. Вона лежала Горелиць, розкинувши руки й ноги. Більша й усе ще миловидна особою, з легкої, тільки-но позначеною посмішкою на припухлих по-детски губах.
Але світлі шовковисті волосся на голові були місцями обпалені, очі видавлені, а на місці носа зяяла діра, пропалена, мабуть, сигаретою. Хтось зірвав з її плаття, а блакитненькі трусики зірвав до самих черевиків, і те місце, що колись закривалося ними, теж було поколото сигаретою”. Акимич сокрушенно дивиться на ляльку, над якою хтось так цинічно й жорстоко глумився – Багато хто притерпілися до худу й не бачать, як самі худе творять. А від них діти того набираються.
З лялькою це не перший випадок…
Їжджу я… і бачу: те отут, те там – під чи забором, у купі сміття – викинуті ляльки валяються Які цілком прямо, у плаття, з бантом у волоссях, а буває, – без голови або без обох ніг. Так мені недобре бачити це! Аж серце грудкою стиснеться…
Б’є мене всього. А люди йдуть мимо – кожний по своїх справах, і нічого Проходять парочки, за руки тримаються, про любов говорять, про дитинок мріють. Везуть маляти в колясках – бровою не поведуть.
Детишки бігають – звикають до такого святотатства… Як же так?! Чому ж ти навчиш, якій красі, якому добру, якщо ти сліпнув, душа твоя глуха!.. ех…
” Акимич несе ляльку закопувати. Адже це – подоба людини. “Він сутуло, согбенно переступив кювет і там, на пустирі, за поворотом шкільної огорожі, біля великого лопуха з листами, схожими на слоновие вуха, прийнявся копати яму, попередньо намітивши її довгасті контури.
Ростом лялька була не більше метра, але Акимич рил старанно й глибоко, як теперішню могилку, зарившись по самий пояс. Обровняв стінку, він всі так само мовчачи й очужіло сходив до стіжка на вигоні, приніс оберемок сіна й вислав їм днище ями. Потім поправив на ляльці трусишки, склав її руки уздовж тулуба й так опустив у сиру глибину ями Зверху прикрив залишками сіна й лише після цього знову узявся за лопату. І раптом він галасливо зітхнув…
І проговорив з болем: – Усього не закопати…”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)