Якби птахам привласнювали військові звання, те цьому гусакові варто було б дати адмірала. Усе в нього була адміральське: і постава, і хода, і тон, яким він розмовляв з іншими сільськими гусаками. Ходив він важливо, обмірковуючи кожний крок.
Він завжди високо й нерухомо тримав довгу шию, начебто ніс на голові склянка води. Одним словом, Білий гусак був найважливішою персоною в селі. У силу свого високого положення жив він безтурботно й привільно.
На нього заглядалися кращі гуски села; йому належали кращі піщані відмели Але саме головне –
Те він кільватерним ладом веде свою гусячу армаду прямо на вудки.
Те затіє всією компанією купання саме в протилежного берега. Багато разів він поїдав з банки хробаків, тяг кукани срибой. Робив це не воровски, а все з тією же статечною неквапливістю.
Очевидно, Білий гусак уважав, що все в цьому світі існує тільки для нього одного й, напевно, дуже б зачудувався, якби довідався, що сам-те він належить сільському хлопчиськові Степанку, що, якщо захоче, відітне Білому гусакові
Степка, Що Підбіг, пояснив, що зараз у гусака гусенята, от він і кидається на всіх.
– А мати-те їх де? – запитав я Степанка – Сироти вони. Гуску машина переїхала.
Тільки тепер я розглянув, що кульбаби, серед яких стояв Білий гусак, ожили й збилися в купу й злякано витягають жовті голівки із трави. Якось раз, коли я був на своїй приваді, я не помітив, як через ліс наповзла хмара, потім налетів вихор; відразу навколо все зашуміло, і хмара прорвалася й обрушилася холодною косою зливою. Гусаки, розчепіривши крила, полетіли в траву.
Під ними сховалися виводки Раптом по козирку кепки щось стукнуло, і до моїх ніг скотилася біла горошина. Гусаки завмерли в траві, тривожно перегукуючись.
Білий гусак сидів, високо витягнувши шию. Град бив його по голові, гусак здригався й прикривав ока. Коли особливо велика градина попадала в тім’я, він тряс головою й знову випрямлювався Хмара лютувала з наростаючою силою.
Гусаки не витримали й побігли, а град гулко тарабанив по їхніх пригнутих спинах. Те тут, те там чувся жалібний закличний писк гусенят. А до моїх ніг скачувалися вже не круглі горошини, а шматки наспіх обкачаного льоду Хмара умчалася так само раптово, як і з’явилася.
Під сонячними променями білий “запорошений луг на очах темнів, відтавав. У поваленій мокрій траві, начебто в мережах, заплуталися висічені гусенята.
Вони загинули майже все. Луг, зігрітий сонцем, знову зазеленів. І тільки на його середині ніяк не розтавала біла купина Я підійшов ближче. Це був Білий гусак.
Він лежав, розкинувши могутні крила й витягнувши по траві шию.
Сіре немиготливе око дивилося вслід хмарі, що летить По дзьобі з маленької ніздрі збігав струмок крові. Всі дванадцять пухнатих “кульбаб”, ціл і непошкоджені, штовхаючись і давлячи один одного, висипали назовні з-під крила Білого гусака. Весело попискивая, вони розсипалися по траві, підбираючи вцілілі градини. Перед ними відкривався дивний мир, повний блискаючих трав і сонця
(2 votes, average: 4.00 out of 5)