(Стислий виклад)
Пролог
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізніх
Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?
Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш те судилось діло,
Що
1 Газда – хазяїн.
Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов’ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?
Задарма край твій весь политий кров’ю
Твоїх борців? Йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоров’ю?
Задарма в слові твойому іскряться
І сила й м’якість, дотеп і потуга
І все, чим може вгору дух підняться?
Задарма в пісні твоїй ллється тута,
І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга?
О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання…
О,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!
О, якби пісню вдать палку, вітхненну,
Що міліони порива з собою,
Окрилює, веде на путь спасенну!
Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом,-
Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,
Твойому генію мій скромний дар весільний.
Народу потрібне слово-вогонь, палка, натхненна пісня, що мільйони зве за собою. Але сучасним поетам не до снаги створити таку пісню. Дуже важке це завдання.
Але прийде час, прийдуть люди, здатні творити історію, здатні підняти Україну.
Саме такому поету-герою і присвячена поема.
І
Сорок років вів Мойсей свій народ до омріяної країни. Сорок років блукання і страждань. Сорок років, коли Мойсей докладав неймовірних зусиль, щоб підтримувати у людях віру. І ось, коли до “обіцяного краю”, Палестини, залишилися лічені дні, народ зневірився.
А зневірений народ – це вже не народ.
Під подертими шатрами спить
Кочовисько ледаче,
А воли та осли їх гризуть
Осети та будяччє.
Що чудовий обіцяний край,
Що смарагди й сапфіри
Вже ось-ось за горою блистять. –
З них ніхто не йме віри.
Лише діти граються в піску, воюють, будують нові міста. Лише вони ще зберегли у серцях віру батьків та дідів у світле майбутнє.
II
Але сам Мойсей, старий дід, що через усе життя проніс єдину надію: врятувати свій народ, – він не втрачає віри. І коли гнів Божий майже впадає на народ ізраїльський, він вступається за них.
Та вони не цінують цього, вони не хочуть чути його слів та обіцянок. Вони звинувачують його і приймають ухвалу, спрямовану проти пророка:
” Хто пророка із себе вдає,
І говорить без зв’язку,
І обіцює темній юрбі
Божий гнів або ласку, –
Хто до бунту посміє народ
Накликати, до зміни.
І манити за гори, настріть
Кінцевої руїни, –
Той на пострах безумцям усім
Між отсим поколінням
Най опльований буде всіма
І побитий камінням”.
IІІ
Настав вечір. Усі були зайняті буденними справами. Дехто висловлював пропозиції щодо подальшого шляху: не у край обіцяний, а в інші землі. Аж ось перед ними постав Мойсей:
Він іде на широкий майдан,
Де намет заповіту
Простяга свої штири роги
В штири сторони світу.
В тім наметі є скриня важка,
Вся укована з міди
В ній Єгови накази лежать,
Знаки волі й побіди.
Та давно вже не входить ніхто
До намету святого,
Його жах стереже день і ніч,
Мов собака порога.
Але камінь великий лежить
Край намету до сходу:
З того каменя звичай велить
Промовлять до народу.
На той камінь зіходить Мойсей –
І жахнулися люде.
IV
Мойсей запевняє людей, що, ведучи їх до землі обіцяної, він виконує наказ Єгови. І ще раз застерігає народ від гніву Божого, від якого і гори дрожать, і земля подається. Пророк каже, що, якби не він, народ єврейський довіку перебував би у єгипетському ярмі. Вони вже пройшли великий шлях – і цей шлях треба дійти до кінця.
Бо Єгови натягнений лук,
І тятива нап’ята,
І наложена стрілка на ній –
І то ви є стріла та.
Як стріла вже намірена в ціль,
Наострена до бою,
Чи подоба стрілі говорить:
“Я бажаю спокою?”
V
Мойсей каже про той заколот, що вчинили проти нього “на подобу жіноцтва”, про те, що зреклися люди слухати заповіді Єгови. І розповідає народу казку про те, як дерева у лісі вирішили якось обрати собі короля. Зверталися вони і до кедра, і до дуба, і до пальми, і до рожі, й до берези… Але ті відмовились. І ось нарешті знайшли того, хто погодився.
Це був терен.
Я ні станом високий, як кедр,
Ні, як пальма, вродливий,
І не буду, як дуб, самолюб,
Як береза, тужливий.
Здобуватиму поле для вас,
Хоч самому не треба,
І стелитися буду внизу,
Ви ж буяйте до неба.
VI
Мойсей пояснив нроду алегоричний зміст цієї казки: дерева в лісі – це народи. А король поміж них – той, кого обрав Господь. І обрав він не красеня, не того, хто пишається своєю величчю, чи багатством. Він обрав непримітний терен, тобто народ єврейський.
“О Ізраїлю, ти той посол,
І будущий цар світу!
Чом не тямиш посольства свого
І його заповіту?
Твоє царство не з сеї землі,
Не мирська твоя слава,
Але горе, як звабить тебе
Світовая забава.
Замість статися сіллю землі,
Станеш попелом підлим;
Замість всім з’єднать ласку, ти сам
Станеш ласки не гідним.
Замість світ слобонити від мук,
І роздору, і жаху,
Будеш ти, мов розчавлений черв,
Що здихає на шляху”.
VII-VIII
Та не хотіли люди слухати пророка. Авірон став кепкувати з нього, порівнював Мойсея зі старою руїною та пропонував приставити його нянькою до дітей (бо вміє гарно розповідати казки). Датан взагалі звинуватив Мойсея у зраді Ізраїлю, і почав вимагати, щоб старого закидали камінням.
А коли ніхто не пристав на його вимоги, запропонував вигнати пророка з табору.
IX
Та Мойсей знов підняв голос і почав застерігати народ.
Горе вам, бунтівничі уми!
Від Єгипту почавши,
Проти власного свого добра
Ви бунтуєтесь завше.
Буде мстити Єгова на вас
І на правнуках ваших.
Буде бити і мучити вас,
Аж заплачете з болю
І присягнете в горю чинить
Його праведну волю.
Горе вам, бо століття цілі
Житимете в тій школі,
Поки навчитесь плавно читать
Книгу Божої волі!
Х-ХІ
Наостанок Мойсей запевнив, що любить свій народ більше за Бога, бо в Бога народів багато, а в нього – лише один, єврейський. Потім він попрощався й пішов з табору.
Коли йому зустрілися діти, що гралися за межами табору, він порадив їм ніколи не гасити вогня в серці і усе життя залишатися праведними.
XII-XIV
Залишившись наодинці, у пустелі, Мойсей благав Бога озватися до нього. Але пустиня мовчала.
Аж раптом почув він голос, що питав, чому він повів народ єврейський у ті краї. Чи не був голос, що звелів йому це зробити, його власним внутрішнім голосом, що промовляв його власні бажання і видавав за накази Єгови. Це промовляв до Мойсея Азазель, темний демон пустелі.
Мойсей вже почав сумніватися у тому, що обрав вірний шлях і чинив так, як велів йому Єгова. Він знов почав благати Бога озватися, але не отримав відповіді.
XV-XVIII
Весь день молився Мойсей, стоячи на верхівці гори. І євреї, що бачили цю картину, почали боятися, що пророк прокляне їх.
Коли ж він впав непритомний, то почув, як якийсь голос каже йому, що Єгова не може керувати людьми та народами. Голос розповів легенду про сліпого гіганта Оріона, який ішов до сонця, щоб здобути зір. Хлопець, якого він узяв собі за поводиря, сидів у нього на плечах і мусив показувати сліпому дорогу.
Але цей хлопець завжди показував в інший бік – туди, куди поверталося світило.
Голос пояснив, що гігант – це “людськість уся”, яка поспішає до “незримої ціли”, прагнучи осягнути невідоме і фантастичне, руйнуючи при цьому “рідне й знайоме”.
Після цього Мойсей почув деонський сміх.
XIX
І здійнялася тут буря, налетів шалений вітер, що приніс град та дощ, гринув грім. І почув Мойсей нарешті голос Бога:
“Одурив вас Єгова? А ти ж
Був зо мною на згоді?
І контракт підписав, і запив
Могорич при народі?
Бачив плани мої і читав
В моїй книзі судьбовій?
Бачив кінці і знаєш, що я
Не устоявся в слові?
Маловіре, ще ти не почавсь
В материнській утробі,
А я кождий твій віддих злічив,
Кождий волос на тобі.
Єгова пояснив, що той довгий шлях і ті випробування, що випали на долю євреїв, були для того, щоби зміцнити дух обраного народу, вигартувати його.
Тож, за те, що Мойсей почав сумніватися у правильності обраного шляху, Єгова вирішив покарати його: дійшовши до обіцяної землі, піп ніколи не зможе на неї ступити.
XX
Євреї побачили, що Мойсея на скелі немає. Ними опанував жах і сором.
Раптом здійнявся вихор у степу. Це в оточенні парубоцтва з’явився ватажок, “князь конюхів” Єгошуа. Він закликав до походу, добою – і ліниві кочівники враз перетворилися на завойовників, героїв.
Задуднять – і пустині пісок
На болото замісять,
Авірона камінням поб’ють
І Датана повісять.
Через гори полинуть, як птах,
Йордан в бризки розкроплять,
Єрихонськії мури, мов лід,
Звуком трубним розтоплять.
І підуть вони в безвість віків,
Повні туги і жаху,
Простувать в ході духові шлях
І вмирати на шляху…
Тема народу, його минулого й майбутнього, історичного призначення і місця серед інших народів – одна з провідних у творчості І. Франка. Особливого звучання вона набула у філософській поемі “Мойсей” (1905), що складається з прологу і двадцяти пісень-роздумів. Поштовхом до створення образу головного персонажа стала скульптура Мікеланджело – образ біблійного Мойсея, що її Франко побачив, перебуваючи в 1904 році в Італії.
В основу поеми покладено біблійний сюжет, проте Франко не переспівує біблійної історії, а використовує лише один її фрагмент – коли ізраїльтяни на чолі з Мойсеєм наблизилися нарешті до обіцяної землі в Палестині, Мойсей починає поступово втрачати свій авторитет: народ нарікає й бунтується, забуває про Божі заповіді та обіцянки.
Пророк, втративши віру в Божий промисел, покараний Господом, але з його смертю не вмирають його ідеї та наміри: Єгошуа, “князь конюхів”, продовжує справу пророка і провадить ізраїльтян до обіцяної землі.
Пролог був написаний Франком вже після закінчення поеми. Закликаючи сучасників і потомків до духовної єдності, поет звертається не до ізраїльського, а до українського народу. За характером вислову пролог поділяється на дві частини: у першій переважають риторичні запитання, які викликають сумніви в державотворчих задатках українського народу, у його гідності та честі. У другій частині сумнів долається, а замість нього з’являється віра в спроможність народу віднайти себе. Таку ж структуру має і сама поема: ізраїльський народ сумнівається в можливості здобуття обіцяної землі, але зрештою знаходить її.
Отже, пролог є невід’ємною частиною Франкової поеми, він поглиблює зміст твору, надає йому ознак притчі-оповіді з подвійним сенсом, коли за наявним сюжетом приховується глибший, потаємний зміст. У цілому поема розкриває глибоку віру поета в невичерпні сили народу, в те, що попри тяжкі поневіряння, український народ матиме щасливе майбутнє.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)