Відкривають поему строфи про прекрасну природу, що роздирається бурами насильства й сваволі Греції, країни героїчного минулого, що схилилася під п’ятої окупантів: “От так і ці острови: / Тут – Греція; вона мертва; / Але й у труні гарна; / Одне страшить: де в ній душу?” Лякаючи мирне населення квітучих долин, на обрії виникає похмура фігура демонічного вершника – чужого й для поневолених, і для поневолювачів, що вічно несе на собі тягар фатального прокльону (“Нехай гримне шторм, лютий і хмурий, – / Все-таки він світлішай, чим ти, Гяур!”).
Анонімний оповідач меланхолійно констатує запустіння, воцарившееся в ніколи шумному й жвавому будинку турка Гассана, що сгинули від руки християнина: “Немає гостей, немає рабів з тої пори, як йому / Розсікла християнська шабля чалму!
” У смутну ламентацію вторгається
/ Гнів утолен; кінець йому; / И ладь итти мені – одному!” Без роду, без плем’я, знедолений християнською цивілізацією, чужий у стані мусульман, він терзаем тугою за втраченим і збіглої, а душу його, якщо вірити існуючим повір’ям, приречена на долю вампіра, з покоління в покоління приносящего лихо нащадкам. Інша справа – полеглою смертю хоробрих Гассан (звістка про його загибель підручний по каравані приносить матері персонажа): “Той, хто з гяуром упав у бої, / Усіх вище нагороджений у раї!” Фінальні епізоди поеми переносять нас у християнський монастир, де вже сьомий рік живе дивний прибулець (“Він по-монашески одягнений, / Але відхилила свята обітниця / И не стриже своїх волось”.
). Принесший настоятелеві щедрі дарунки, він прийнятий мешканцями монастиря як рівний, але ченці цураються його, ніколи не застаючи за молитвою. Вигадлива в’язь оповідань від різних осіб поступається місцем плутаному монологу Гяура, коли він, неспроможний избыть не його страждання, що залишає, прагне вилити душу безіменному слухачеві: “Я жив у миру. Мені життя дало / Чимало щастя, більше – зла… / Ніщо була мені смерть, повір, /И в роки щастя, а тепер?!” Несучи тягар гріха, він корить себе не за вбивство Гассана, а за те, що не зумів, не зміг позбавити від болісної страти улюблену
Любов до неї, навіть за гробовою рисою, стала єдиною ниткою, що прив’язує його до землі; і тільки гордість перешкодила йому самому здійснити над собою суд. І ще – сліпуче бачення улюбленої, привидевшейся йому в гарячковому маренні… Прощаючись, Гяур просить прибульця передати його давньому другові, ніколи предрекшему його трагічна доля, кільце – на пам’ять про себе, – і поховати без напису, зрадивши забуттю в потомстві. Поему вінчають наступні рядки: “Він умер…
Хто, звідки він – / Чернець у ті таємниці присвячений, / Але повинен їх таїти від нас… / І лише уривчасте оповідання / Про тійа, пр тім нас пам’ять зберегло, / Кого любив він і кого вбив”.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)