У танку чоловіки, охоплюючи одне одного за плечі, утворюють коло, яке символізує поєднання людського та божественного світів. Тому, щоб узяти участь у священнодійстві, потрібний особливий стан сконцентрованості на собі і товаришах: Ти мусиш танцювати аркан. Хоч раз. Хоч раз ти повинен відчути, як тяжко рветься на цій землі древнє чоловіче коло, як тяжко зчеплені чоловічі руки, як тяжко почати і зупинити цей танець.
Для того, щоб відчути себе частиною чоловічої спільноти, кожний гуцул хоча б раз у житті повинен станцювати аркан.
Це є його
Щоб не випасти із цього грішного
Йому, щоб не втратити контакту з земним життям, також необхідно танцювати аркан з чоловіками, змішати з ними кров і піт, що стало можливим тільки після розп’яття.
Сину Людський, ти стаєш у чоловіче коло, ти готовий до цього древнього танцю тільки тепер. З хрестом за плечима. З двома розбійниками.
Тільки раз. Концентрація духовної енергії чоловіків під час танцю настільки велика, що, як підкреслює автор, навіть Бог може осягнути аркан, лише проживши людське життя. Таким чином, у вірші “Чоловічий танець” В. Герасим’юк наголошує на виключній значущості прадавніх народних українських традицій у людському житті.
Ця поезія є авторським образним тлумаченням народної обрядовості як засобу збереження і передачі засад духовності, загальнолюдських цінностей, морально-етичних норм.
Перший сніг Автор створив своєрідний образ першого снігу за допомогою персоніфікацій та порівнянь: Притишив кров. Притишив крок, і І вищі стали гори. Йде перший сніг, немов пророк, в якого серце хворе. Як важко дихати йому! як свіжо доокола!
Ступає у порожню тьму нога різьблена, гола. Йде сніг – немов під гору йде – ледь дише, хоч безплотний, і палець на уста кладе, як знак мерця холодний. Ліричний герой відчуває гостру потребу в цьому снігові, і природа начебто відгукується на його душевний стан: О ні, то холод родовий. А в ньому серцю легше.
Йде перший сніг на поклик мій. Такий, можливо, вперше.
Перший сніг символізує в поезії В. Герасим’юка як тілесне народження, так і духовне відновлення, переродження. Жива ватра Дерево тремо об дерево, доки не народиться вона. Вона помирає тільки раз, тому бережемо її. Автор описує полонинські звичаї, побутову магію, пов’язану з худобою, до якої гуцули ставляться дуже трепетно: Ми знову виведем наші отари на наші гори і за древнім полонинським звичаєм проженемо крізь неї – щоби ніяка пошесть не напала, щоби жоден хижак не внадився, щоби громи із блискавками не розігнали, щоби підступний гад вим’я не виссав, щоби злий дух у провалля не завів. Ми бережемо живу ватру.
Крізь живу ватру проганяють овець, але також проходять і пастухи. Це дозволяє їм зберегти свою людську сутність, не злитися з отарою.
Ми заледве не стали отарою на високім пасовиську. Але коли ми навіть, як отара, пройдемо крізь неї, тоді дамо іншим дорогу до Сінаю. Нас оберігає жива ватра, але ми добре знаємо, що кого жде на високім пасовиську.
У вірші “Жива ватра” переосмислюються фольклорні та біблійні образи, які символізують очищення вогнем, щоб “не стати отарою”, досягти того “Сипаю”, який є ідеалом праведного життя.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)