Перш ніж почнемо говорити про поезію Василя Стуса з точки зору її людяної інтелектуальності, безмежної любові поета до людей, згадаємо слова самого митця: “І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється від неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій.
Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би коло землі”.
Людяність кожної людини перш за все визначається її ставленням до матері. Образ матері, а також образи дружини
Образ цей виростає з народної стихії, оскільки мати була її носієм та творцем, виросла з неї і прищепила любов до народної пісні синові. Тому, створюючи образ матері, поет по-своєму інтерпретує народнопоетичні образи, що збагачує глибину його поетичного слова:
Ти перепілка, що в житах співала, а я
Лежав поміж колгоспних кіп,
А ти перевесло вив’язуєш і кличеш,
Сумний, солодкий голос подаєш.
І
Переступає, як малий ведмедик…
Уже в перших автобіографічних віршах поета мати постає як оберіг родини, перший вчитель і порадник дитини. Не маючи сама освіти, мати вчила дітей відчувати красу слова через пісні, яких знала велику кількість, через родинні перекази та легенди:
А мати нам пісень співала –
Їх більше, мабуть, не почуть,
Як хлопця дівчина кохала,
Котру той хлопець встиг забуть.
Або тієї, що пізніше
Я прочитав у “Кобзарі”,
Що батько синові миліший,
Ніж мати…
З великою тугою згадує поет матір із сибірських далей, з табірного “смертеіснування”. Він знаходить такі деталі й такі слова, які нікого не залишать байдужим. Мати приходить до сина у сні, бентежачи його душу, змушуючи страждати, але й заспокоює, виліковує своєю любов’ю душевні рани:
Цілую в сні сумне твоє обличчя,
Моя скорботна матере! Прости!
Моя біда тебе до себе кличе
На чорні і осмолені хрести.
Моя журавко сиза! Зозулице,
Як холодно в обмерлих цих світах!
З любов’ю до матері співзвучна для поета любов до Батьківщини. Як і для більшості українських поетів, Україна для Стуса різна: вона може бути омріяним прекрасним краєм, і може бути чужа, окупована “людожерами”. Лише у сні приходить вона до нього міфологічним Шевченковим раєм:
Без калин, без соняхів, без сонць,
А в сутінках. Як удова, із клунком
Заходить Україна в рідний дім:
Напитися, спитати про здоров’я
І чорний, як чорнозем, піт з чола
Рукою стерти.
Чим далі віддаляється поет від Батьківщини в край чужий, тим яскравішою стає для нього мрія про повернення “на тихі води, на ясні зорі”, та образ втраченої Вітчизни часто стає страшним:
Довкола – зрубані хрести
На рідній Батьківщині.
Моя тополе, краю мій,
Вигойдуйся на волі,
Притьмом пильнуючи з-під вій
Синів на видноколі.
З яким стражданням і вірою пише поет про кохання до жінки, єдиної, далекої, яка залишилася на рідній Батьківщині і стала такою ж недосяжною мрією, як і Україна. Теплом сповнені рядки, присвячені коханій дружині, освяченій силою почуття:
Вона і я поділені навпіл
Містами, кілометрами, віками…
Або:
Моя кохана! Ластівко! Жоно!
Люблю тебе – палкіше, ніж донині
Тебе кохав. Щоночі і щогодини
Ввижається притьмарене вікно,
В якому ти бриниш, немов бджола –
Прижурена, олітнена, пахуча.
Та чи не найбільше чується голос люблячої людини – батька – у листах поета до сина: “Бач, сину, я дуже хочу, щоб Ти (поет так і звертається до сина – з великої літери!) виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком. Бо людина буває тільки така… “
Так, поет перш за все намагався бути Людиною. Що він розумів під цим? Бути собою, залишатися вірним своїм принципам, не зраджувати найвірніших сердець, що люблять тебе і вірять тобі. Таким лишався він зажди, бо до поезії ставився, як до життя, не прагнучи слави, визнання, премій…
Прагнув дати слову животворну силу, цілющість і правдивість.
Чи міг поет обрати собі інших шлях? Чи то просто “радянська дійсність”, так би мовити, зруйнувала йому життя? Так, міг, як і багато інших, піти легким шляхом, який проторувало уже багато поетів до нього, міг би все життя оспівувати ТЄ; що було йому противне…
Міг би? Ні, не міг. Мабуть, тому так цікавився Стус постаттю Тичини – творця, зламаного тиском НКВД, пісня якого, долетівши до неба, впала долі і з того часу ходила на милицях… Хотів зрозуміти, що спонукало такого генія до самознищення.
А для себе такого шляху не допускав…
Поет дуже любив життя, і тому не міг бачити, як воно перетворюється на пригнічене тиском існування “німої лялечки”, нелюдини. Він умів ненавидіти тільки тому, що умів любити; зневірявся, бо умів вірити, страждав, бо хотів радіти вільному життю вільного народу.
Спасибі тобі, поете, що ти був!