Кожна культура проходить вікові щаблі окремої людини. У кожної є своє дитинство, своя юність, своя змужнілість і старість. Юних, рівненських, повна передчуттів душу виливає на світанку.
Міфологічне мироосознание бореться отут з усім темним і демонічним у собі й у природі, немов з якоюсь провиною, щоб повільно визрівати назустріч чистому светозарному вираженню нарешті завойованого й осмисленого існування. Ніж більше наближається культура до полуденної висоти свого існування, тим мужественнее, суворіше, стриманіше, насыщеннее стає її остаточно
Тепер же в повній свідомості зрілої формотворної сили кожний нюанс вираження виглядає вишуканій, строгій, розміряній, виконаній дивній легкості й самоочевидності. Тут усюди зустрічаються миті яскравої досконалості. Нарешті, зі старістю наступаючої цивілізації вогонь душі вгасає.
Втомлена, розсерджен і холодна, вона втрачає радість життя й з тисячолітнього світла жадає назад до мороку прадушевной мистики,
Такий зміст всіх Заходів В історії внутрішнього й зовні го завершення, доделанности, що очікує кожну живу лантух турові, із числа яких у найбільш виразних контурах вимальовується перед нами “захід античності”, тим часом як уже сьогодні ми виразно відчуваємо в нас самих і навколо себе знамення, що світяться, нашого – цілком однородною але плину й тривалості з названим – події, що падає на перші століття найближчого тисячоріччя, – “заходу Європи” .
Культура народжується в ту мить, коли із прадушевного стану вічно-дитячого людства пробуджується й відшаровується велика душа, якийсь лик з безодні безликого, щось обмежене й минуще з безмежного й що перебуває. Вона розцвітає на ночве строго відмежованого ландшафту, до якого вона залишається прив’язаної чисто вегетативно. Культура вмирає, коли ця душа здійснила вже повну суму своїх можливостей у вигляді народів, мов, віровчень, мистецтв, держав, наук і в такий спосіб знову вернулася в прадушевную стихію. Але її виконане життя існування, ціле низка великих епох, у строгих контурах очерчивающих поступальне самоздійснення, представляє собою таємну, жагучу боротьбу за твердження ідеї проти сил хаосу, що давлять ззовні, проти несвідомого, що розпирає зсередини, куди сили ці злобливо стяглися.
Не тільки художник бореться з опором матерії й зі знищенням ідеї в собі. Кожна культура виявляє глибоко символічну й майже містичний зв’язок з довжиною, із простором, у якому й через яке вона шукає самоздійснення. Як тільки ціль досягнута й ідея, вся повнота внутрішніх можливостей, завершена й здійснена зовні, культура раптово клякне, Відмирає, її кров свертывался, сили надломлюються – вона стає Цивілізацією.
У кожної культури є своя власна цивілізація. Уперше ці обоє слова, що позначали дотепер неясне розходження етичного порядку, розуміються тут у періодичному змісті, як вираження строгої й необхідної органічної послідовності. Цивілізація – неминуча Доля Культури. Тут досягнуть той самий пік, з висоти якого стає можливим рішення останніх і труднейших питань історичної морфології.
Цивілізації суть Самі крайні Й Самі штучні Стани, на які здатний більше високий тип людей. Вони – завершення; вони випливають за становленням як стало, за життям як смерть, за розвитком як заціпеніння, за селом і щиросердечним дитинством, засвідченим дорикой і готикою, як розумова старість і кам’яний, окаменяющий світове місто. Вони – Кінець, Без права оскарження, але вони ж у силу внутрішньої необхідності завжди виявлялися реальністю Грецька душа й римський інтелект – от що це таке.
Так розрізняються культура й цивілізація.
Цит. по: Пономарів М. В.., Смирнова С. Ю. Нова й новітня Історія країн Європи й Америки: Практичний Посібник. В 3 Ч. – Ч. 1. М., 2001. С. 67-69.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)