(1917 – 2005)
ШИЛЛЕР, Йоганн Крістоф Фрідріх (Schiller, Joharm Christoph Friedrich – 10.11. 1759, Марбах – 09.05.1805, Веймар) – німецький письменник.
Батько – Йоганн Каспар Шиллер – військовий фельдшер, мати – Доротея з роду Кодвейс, донька трактирника. У 1768 р. майбутній поет почав відвідувати латинську школу. Будучи підданим герцога Вюртемберзького Карла Євгенія, батько був змушений віддати сина до так званої Кардової академії, де він без особливого запалу вивчав спочатку юриспруденцію, а потім – медицину.
Вісім нелегких років (1773-1780) провів
Згодом Шиллер захопився В. Шекспіром. Після закінчення академії Шиллера було призначено полковим лікарем, за свою службу він отримував жалюгідні копійки.
Над першою драмою “Розбійники” (“Die Rauber”) Шиллер почав працювати,
Незважаючи на те, що постановники нерідко на власний розсуд або через цензурну сваволю калічили текст п’єси, а дія була перенесена із сучасності в XVI ст., неможливо було знищити головне – тираноборчий пафос драми, шляхетність помислів розбійника Карла Моора, який наважився сам один викорінити зло і несправедливість у рідному краї. Шиллер долучив до своєї драми два епіграфи, які визначають провідний пафос п’єси. Перший: “На тиранів!” – виражав її тираноборчий зміст.
Другий епіграф з Гіппократа; “Що не вилікують ліки, вилікує залізо; чого не виліковує залізо, вилікує вогонь” – вказував на засоби боротьби з тиранією.
Головний герой драми Карл Моор – студент, захоплений, як і автор, життєписами видатних мужів Греції, укладених істориком Плутархом. Він мріє перетворити Німеччину на республіку. Карл Моор – перший шиллерівський герой-ідеаліст і ентузіаст, який мріє про визволення всього людства.
Натомість його рідний брат Франц – цілковита протилежність Карла.
Франц зневажає людей, він цинік і негідник, який наклепами зганьбив брата, запроторив рідного батька у в’язницю, зазіхав на честь Кардової нареченої Амалії.
Зраджений братом і проклятий за його намовою рідним батьком, Карл Моор стає ватажком загону розбійників, щоби зі зброєю в руках стояти на варті справедливості. Шляхетні розбійники на чолі з Карлом карають злочинних багачів і захищають злидарів. Проте невдовзі розбійники сп’яніють від насильства, жорстокість стане їхньою звичкою.
Карл Моор переконується в тому, що злочинами світ виправити неможливо, а відтак вирішує здатися до рук правосуддя. Але, оскільки за нього обіцяна щедра винагорода, Карл хоче, щоб його видав який-небудь бідняк, якому вкрай потрібні гроші. У фіналі виявляється характерна еволюція шиллерівського героя: якщо неможливо врятувати все людство, треба спробувати допомогти бодай одній нещасній людині.
Уже в першій своїй драмі Шиллер покладає надії не на силу, а на моральне вдосконалення суспільства. Бурхлива пристрасність персонажів, патетичність їхніх монологів, яка іноді переходить у брутальність, напруженість сюжету зробили “Розбійників” еталонним твором “Бурі та натиску” – провідного літературного напряму в Німеччині 70-80-х pp. XVIII ст.
Герцог Вюртемберзький, дізнавшись про спектакль, наказав запроторити автора “Розбійників” на гауптвахту і заборонив йому писати що-небудь, за винятком суто медичних праць. Шиллер вирішив залишити володіння деспота. У ніч на 23 вересня 1782 p., скориставшись сум’яттям пишних придворних урочин на честь російського царевича Павла Петровича (майбутнього імператора Павла І), одруженого з племінницею герцога Карла Євгенія, автор “Розбійників” потай покинув Вюртемберг.
П’ять років тривали безпритульні поневіряння, нестерпні злидні і вперта боротьба за визнання серед німецьких читачів та театральної публіки.
Після “Розбійників” Шиллер створив другу драму, що грунтувалася вже на історичному матеріалі, – “Змова Фієско у Генуї” (“Verschworung Fiescos zu Genua”, 1782), жанр якої він визначив як “республіканська трагедія”. Дія драми відбувається в Італії у 1547 р. Змову очолює спритний політичний авантюрист Фієско, котрий прагне стати таким самим тираном, як його попередник, владу якого змовникам вдалося повалити. Сучасники доволі критично поставилися до цієї п’єси, а Мангеймський театр відмовився її ставити.
До історії світової драматургії п’єса “Підступність і кохання” (“Kabale und Liebe”, 1783) увійшла як перша “міщанська трагедія”. До Шиллера у трагедіях діяли винятково монархи й аристократи, “третій стан” дозволялося зображати лише в комедіях. У драмі “Підступність і кохання” Ш. довів, що трагічні колізії можливі, а іноді й неминучі у житті простої скромної людини – “міщанина”, за тогочасними уявленнями.
Луїза Міллер, донька придворного музиканта, і Фердинанд фон Вальтер, син першого міністра, кохають одне одного. Фердинанд за своїм світосприйняттям близький до темпераментних героїв “Бурі та натиску”. Натхненний коханням, він мріє про рівність і справедливість.
Почуття героїв викликають обурення у батька Фердинанда, який намислив оженити сина з леді Мільфорд, колишньою коханкою герцога. У своїй драмі Шиллер викриває герцогську тиранію, розповідаючи про те, як самодержавний правитель продає за кордон жовнірів і мордує своїх підданих працею на срібних копальнях.
Кохання Луїзи і Фердинанда забарвлене трагічною приреченістю, тому що воно розхитує підвалини усталених суспільних звичаїв, молоді герої стають жертвами придворних інтриг. У фіналі драми Фердинанд перед смертю подає руку батькові, який розкаявся у своїй несправедливості. Цей жест має глибоке символічне значення і дуже характерний для Шиллера, герої якого ніколи не відхиляють руки, поданої на знак примирення.
Шиллер вірив, що страждання морально очищає людину.
Поряд із драматургією, Шиллер багато часу віддавав поезії. У його віршах думка завжди переважає над почуттями. Розмірковуючи над різними явищами життя, він послуговується аргументами, запозиченими з античної міфології або ренесансного мистецтва. Оспівуючи прекрасну пані, він називає її Лаурою, демонструючи таким чином не лише піднесений платонічний лад почуттів, а й визнаючи себе прибічником італійського гуманіста Ф. Петрарки. Обидва поети розмірковують над тим, чому кохання є вкрай необхідним для людини та людства.
На переконання Шиллера, яке він успадкував від античних мислителів, всі часточки величезного розрізненого світу возз’єднує сила кохання. Кохання дає життя, без нього світ і природа мертві. Кохання до Л аури, яке оспівує поет, – велике прекрасне почуття, тому що воно – необхідна з’єднувальна часточка світотвору.
Ліричний герой Шиллера здіймається над грішною землею, долучаючись до досконалості ідеалу.
У Карловій академії викладав філософію талановитий педагог і вчений Абель, який згодом став щирим другом Шиллера. На майбутнього поета лекції Абеля справили велике враження. Професор доводив первинну встановленість світової гармонії.
Спираючись на вчення найвидатнішого німецького філософа та вченого Г. Лейбніца, він намагався прищепити своїм вихованцям оптимістичне світосприйняття, любов до ближнього, спрямовував їх на шлях пізнання навколишнього життя. Лекції Абеля не минули для Шиллера даремно. Найвиразніше вплив його філософської концепції виявився в одному з найзнаменитіших творів Шиллера – “Оді до радості” (“An die Freude”):
Радість, гарна іскро Божа!
Несказанно любо нам
Увійти, царице гожа,
В твій пресвітлий дивний храм.
Все, що строго ділить мода,
В’яжеш ти одним вузлом,
Розцвітає братня згода
Під благим твоїм крилом…
(Пер. М. Лукаша)
Цей вірш, який здобув світову славу завдяки тому, що Бетховен завершив свою Дев’яту симфонію грандіозним хором на його текст, був написаний Шиллером у 1785 р. у Лейпцизі, коли справи молодого драматурга і поета, здавалося, нарешті пішли на лад. Після кількох невдач у Мангеймському театрі, директор якого вперто відмовлявся ставити нові п’єси Шиллера, після тривалого принизливого безгрошів’я поет знайшов у Лейпцизі друзів і покровителів, які допомогли йому подолати злигодні. Твори Шиллера були опубліковані, він отримав притулок у гостинній господі свого палкого шанувальника Г. Кернера, котрий тактовно протегував Шиллера.
До речі, саме Кернер вперше написав музику на слова “Оди до радості”.
Певна річ, оптимістичний настрій оди не пояснюється лише короткочасними життєвими гараздами – в основу вірша покладений притаманний Шиллеру принциповий оптимізм, віра в людину, переконаність у тому, що люди можуть і повинні навзаєм поріднитися між собою.
У 1890 р. Шиллер одружився із Шарлоттою фон Ленгефельд, до якої відчував, як сам зізнавався, “спокійну тиху прив’язаність” і яка стала йому відданою дружиною та матір’ю чотирьох дітей.
Захоплення Бастилії похитнуло підвалини феодального світу. Історичний прогрес із філософської абстракції перетворився на конкретну реальність, рух історії пришвидшився. Філософське мислення Шиллера чутливо реагувало на закономірності часу. Розчарувавшись у сучасності, поет у вірші “Боги Греції” (“Gottern Griechenlands”, 1788) виповідає власну ностальгію за давно минулою античною епохою. Поет славить поганських богів, створених творчою фантазією стародавніх греків.
У пантеоні античних мешканців Олімпу його приваблюють, передусім, богиня кохання Афродіта (Шиллер називає її Кіферією) і бог Аполлон – охоронець гармонії. Античний світ видається поетові осереддям радості, кохання і краси. Природа була одухотворена силою людської уяви.
Античні божества допомагають Шиллеру вибудувати певну філософську концепцію. Серед богів – благодійників людства – раз по раз з’являються тіні міфічних істот, які уособлюють згубні сили. Античний світ для поета – це тільки казка сивої давнини, адже минуле руйнується, щоб звільнити шлях для майбуття.
Проте нить історії не переривається; людський прогрес неминучий, як би дорого він не коштував, – це лейтмотив вірша.
Шиллер усвідомив, що на зламі XVIII-XIX ст. прогрес людства, на жаль, не завжди узгоджується з прагненням кожної людини досягнути свого щастя. Ця думка плідно розвивається також у баладах Шиллера. З тривалого забуття жанр балади відродили Гете і Шиллер, які розпочали своєрідне дружнє змагання у їхньому створенні. Це сталося у 1797 p., який вони згодом одностайно назвали роком балад.
То був дуже знаменний момент у житті Шиллера. Він жив у Веймарі з 1795 p., протекція Саксен-Веймарського герцога Карла Августа давала можливість, особливо не переймаючись побутовими проблемами, працювати у царинах поезії та драматургії, філософії й історії. Саме у цей період Шиллер заприязнився з Гете.
Балади Шиллера сприймаються як відгомін тих стародавніх часів, коли різні повір’я та перекази, поєднуючись із реальністю, утворювали примхливі фольклорні образи. У баладах здебільшого йдеться не про якусь конкретну історичну епоху, а про давнину як таку. Балади привертають увагу і лякають своїми дивовижними жорстокими сюжетами, приголомшують незбагненними таємницями природи. Так, у баладі “Івікові журавлі” (“Die Kraniche des Ibykus”) поет узасаднює думку про неминучість розплати за скоєний злочин.
Якщо серед людей немає свідків скоєного, то сама природа звинувачує злочинця, який неодмінно зрадить себе. Ніхто не має права піддавати життя героя важкому випробуванню, не можна двічі спокушати долю – такий очевидний підсумок балади “Водолаз” (“Der Taucher”). Автор звинувачує правителя у жорстокості, а морська безодня зображена у розповіді водолаза напрочуд конкретно і водночас загадково, як бурхлива і небезпечна стихія.
У низці балад сюжетним осердям стає випробування героя – перевірка його мужності, рішучості, відваги. Але якщо, як у “Рукавичці” (“Der Handschuh”), життям людини жартома граються, ладні віддати вірного рицаря на поталу хижаків, то він може зробити негречний вчинок – відкинути жорстоку даму. У баладі “Перстень Полікрата” (“Der Ring des Polykrates”) уяву збуджує ідея невідворотності, фатуму.
Здається, фортуна міцно зрослася з усіма помислами правителя Самосу, але чим більшими стають Полікратові здобутки, тим більше жахають вони його співрозмовника, який, почувши чергову радісну звістку, поспішає залишити палац щасливця.
Важливе місце у поезії Шиллера посідає його “Пісня про дзвін” (“Das Lied von der Glocke”), де водночас розвиваються дві теми. Поет скрупульозно відтворює весь ливарний процес виготовлення дзвона, голос якого супроводжує людину на всіх етапах її життя, і саме це життя у найістотніших фрагментах узагальненої біографії. “Пісня про дзвін” – це гімн на честь людської праці, прославлення могутності, розуму і сили рук людини. У цьому вірші відчувається також шиллерівське побоювання революційних потрясінь.
Для поета мир і злагода важливіші від соціальної боротьби.
Цю думку Шиллер розвиває й у своїх теоретичних працях: “Листи про естетичне виховання людини” (“Uber die asthetische Erziehung des Men-schen, in einer Reihe von Briefen”), “Про наївну і сентиментальну поезію” (“Uber naive und sentimentalische Dichtung”, 1795-1796) та ін.
Упродовж усього творчого шляху драма залишалася улюбленим жанром Шиллера. Однак, починаючи з “Дона Карлоса” (“Don Carlos”, 1787), характер його драматургії змінюється. Надалі Ш. писав п’ятистопним ямбом. Це пояснюється тим, що за основу всіх його подальших драматичних творів слугував історичний матеріал, а це вимагало посилення умовності.
Хоча в кожній драмі подається точне датування подій, проте історія відтворюється Шиллером доволі умовно, а історичні персонажі трактуються достатньо вільно.
Дія драми “Дон Карлос” відбувається при дворі іспанського короля Філіппа II. Похмурий суворий монарх дізнається про підготовку повстання в Нідерландах, які у XVI ст. перебували під владою іспанської корони. Король має намір послати туди кривавого герцога Альбу, щоби той придушив заколот бунтівників. Цьому намагається стати на заваді маркіз Поза, який умовляє короля послати в Нідерланди спадкоємця престолу дона Карлоса, вихованого Позою в гуманістичних традиціях. Дон Карлос, якого в Нідерландах люблять за добросердну вдачу та шляхетність, зуміє запобігти кривавим чварам.
Маркіз Поза виступає у драмі носієм ідей самого Шиллера, котрий не визнає бунту і сподівається на досягнення злагоди. Драматург вірить у силу переконливого слова. Проте маркіз Поза і дон Карлос зазнають поразки, перемагають монархія й інквізиція.
Шиллер слушно вважав, що ще не настав час, коли колесо всесвітньої історії обертатиметься завдяки зусиллям володарів, які дбають про добробут підданців.
Особливо плідним в сенсі драматургії було останнє десятиріччя творчого шляху Шиллера. Він створив такі драматичні твори, як трилогія “Валленштайн” (“Wallenstein”, 1799), драми “Марія Стюарт” (“Maria Stuart”, 1800), “Орлеанська діва” (“Die Jungfrau von Orleans”, 1801), “Вільгельм Телль” (“Wilhelm Tell”, 1804). У цих творах предметом художнього аналізу стали межові етапи в історії європейських народів. Так, командувач імперського війська під час Тридцятирічної війни (XVII ст.) герцог Валленштайн прагне припинити братовбивчу різанину й об’єднати роздроблену Німеччину.
Проста селянська дівчина Жанна Д’Арк, скоряючись голосу Всевишнього, очолила французьке військо, яке під її проводом перемагає англійців. Швейцарський стрілець Вільгельм Телль, не стерпівши знущань австрійського посадника, вбиває його, і це слугує сигналом до повстання, яке визволило мешканців кантону від іноземного гноблення. У драмах Шиллера головними героями виступають історичні діячі, в образах яких сконцентрувався суспільний прогрес. Утім, своїх персонажів Шиллер трактує не лише з погляду їхньої історичної ролі, а й, насамперед, як носіїв високої моральності.
На цьому побудований конфлікт двох королев у драмі “Марія Стюарт”. Політика англійської королеви Єлизавети сприяє утвердженню буржуазних відносин у феодальному суспільстві. Але Єлизавета облудна, лицемірна, підступна, а відтак симпатії читачів перебувають на боці Марії Стюарт, якій не судилося відіграти суттєвої ролі в політиці, хоча за своєю суттю вона волелюбна, щира і чесна. До того ж, ув’язнена Єлизаветою Марія – жертва інтриг, а Шиллер у своїх драмах завжди співчуває несправедливо скривдженим.
Осуд насильства над особистістю для автора має важливіше значення, ніж достеменність відтворення історичного колориту.
Останньою – незавершеною – драмою Шиллера став “Дмитрій” (“Demetrius”, 1805), сюжет якої грунтувався на подіях російської історії. Самозванець Дмитрій у Шиллера щиро вірить у те, що він син Івана IV. Виголошуючи промову у польському сеймі, він намагається заохотити поляків до походу в Росію задля відновлення законної влади на московському троні.
Помилкові переконання Дмитрія призводять до трагічних наслідків.
За три роки до смерті імператор Карл Август надав Шиллеру дворянство, а незадовго до цього знаменитий поет став професором історії у Єнському університеті. Проте хворому на сухоти Шиллеру жити залишалося лічені роки. Він помер 9 травня 1805 р.
Знайомство українських читачів і глядачів із творчістю Шиллера розпочалось у XIX ст. Перші переклади були здійснені Остапом Левицьким, Ю. Федьковичем, Б. Грінченком і П. Кулішем. Твори Шиллера згодом перекладали Олена Пчілка, Д. Загул, Борис Тен, І. Стешенко, Є. Дроб’язко, М. Лукаш, М. Овруцька, М. Славятинський, О. Непорожній, М. Зісман, Ю. Назаренко та ін.
В. Пронін
(2 votes, average: 3.50 out of 5)