На перший погляд могло здаватися, що “Герой нашого часу” є не що інше, як збори закінчених повістей під загальним заголовком. Однак збережені рукописи “Героя…” допомагають побачити, що роман створювався як цільний добуток, всі частини якого поєднувалися струнким і глибоким задумом. У повістях “Бела”, “Фаталіст” і “Тамань” образ Печорина оточений атмосферою таємничості.
Його вчинки здаються дивні й загадковими, а їхні мотиви – неясними. Один з деяких друзів Печорина, штабс-капітан Максим Максимич, говорить
Здається, що, надрукувавши в журналі “Белу”, “Фаталіста” і “Тамань”, Лєрмонтов хотів привернути увагу читачів до свого героя, зацікавити їх і особистістю
“Фаталіст” і “Тамань” ще більше викликали зацікавленість критики й читаючої публіки до твору Лєрмонтова. У листопаді 1839 року журнал “Вітчизняні записки” надрукував таке повідомлення: “З особливим задоволенням користаємося з нагоди сповістити, що М. Ю. Лєрмонтов незабаром видає збори СВОЇХ повістей і надрукованих і ненадрукованих. Це буде новий прекрасний подарунок російській літературі”.
И от вийшло у світло окреме видання з Героя нашого нремени”. Читачі вперше познайомилися а ньому з повістю “Князівна Мері”, оповіданням “Максим Максимич” і з передмовою до журналу Печорина. “…Ні, ці не збори повістей і оповідань,- писав тоді ж Бєлінський,- це роман, у якому один герой і одна основна ідея, художнически розвинена. Хто не читав самої біль-1співай повести цього роману – “Князівни Мері”, той не може судити ні про ідею, ні про достоїнство цілого створення.
Основна ідея роману розвинена в головній діючій особі – Печорине… з яким ви вполгге “знайомитеся тільки через “Князівну Мері”; по прочитанні цієї повісті й сама “Бела> з’являється перед вами в новому світлі”‘.
Побоюючись, що розташування частин роману може виявитися неназаднім для його перших читачів, Бєлінський як би повідомляв їх: “…незважаючи на його (роману.- К. Л.) епізодичну уривчастість, його не можна читати не в тім порядку, у якому розташував його сам автор: інакше ви прочитаєте дві чудові повісті й кілька чудових оповідань, але роману не будете знати”. Вертаючись до цієї думки пізніше, Бєлінський указував, що розташування частин роману, їхнє зчеплення зроблені автором “згідно із внутрішньою необхідністю”3. У чому ж вона складалася?
На думку критика, Лєрмонтов задався двома цілями: висунути у романі “важливе сучасне питання про внутрішню людину” і розповісти “історію душі людської”.
У перші десятиліття XІX століття в російській літературі одержали поширення романи нравоописательние, повчальні (дидактичні), авантюрні (далекі попередники сучасних “детективів”), історичні, філософські
Дослідники показали, з якою наполегливістю попередники Лєрмонтова-Романіста й у росіянці й у західноєвропейській літературі шукали нову форму роману, що дозволила б успішно вирішити завдання зчеплення різних епізодів, сцен, діалогів, картин, з різних сторін показивающих головного героя й що допомагають увести в оповідання оповідача, який би не заважав діяти головному героєві й у той же час допомагав читачам оцінити його думки, почуття, учинки
Одним з перших удалих досвідів у напрямку цих пошуків з’явився роман у віршах Пушкіна “Євгеній Онєгін”. В 1832 році Пушкін пропонував В. І. Далю – творцеві знаменитого “Тлумачного словника живої великоросійської мови” і відомому белетристові – написати роман. “Я на вашім місці,- говорив Пушкін,- зараз би написав роман, зараз; ви не повірите, як мені хочеться написати роман, але ні, не можу: у мене них почато три,- почну прекрасно, а там не дістає терпіння,, дйе злажу”. А між романом у віршах і романом у прозі, за словами Пушкіна, “диявольська різниця”1.
У Лєрмонтова терпіння дістало, і він “злагодив” з тією формою роману, прообразом якої послужив “Євгеній Онєгін”; у ньому успішно здійснене “збирання й циклізація малих жанрів навколо центрального сюжету”, а поруч із героями живе автор, що взяв на себе “всю ліричну лінію” добутку
(1 votes, average: 5.00 out of 5)