Думаю, кожен народ потребує свого генія, свого, так би мовити, героя, – його люблять, ним пишаються. І кожен народ вірить, навіть більше – впевнений, що саме його генію притаманні кращі людські якості, а життя і творчість народного героя, безперечно, заслуговують на пошану. Це своєрідний взірець, носій національної ідеї, на який мають рівнятися, а значить, і наслідувати все краще від цієї людини.
Такі люди, на мою думку, відіграють надзвичайно важливу роль на шляху націй до самоствердження, а значить, і до самоствердження кожного з нас, бо
Такі люди варті поваги.
Кажуть, що народ, народжуючи геніїв, віддає їм своє серце, душу, розум, історію і Майбутнє. І мабуть, тому знайомство з життєвим і творчим шляхом великих людей дає нам насамперед радість пізнання самого себе.
Нарешті, незалежність дає змогу створення сучасної національної ідентичності й постійного її оновлення, себто підтримує непідробний патріотизм, який дозволяв би людям любити свою країну, своє життя, залишаючись самими собою. У цьому неоціненну послугу нам може надати досвід 1920-х років. Так настрої національно свідомої інтелігенції того часу передає діаспорний учений Григорій Костюк: “Ми були проти етнографізму як психологічної категорії українсько-культурного й національно-політичного думання. Ніхто з нас тоді ніколи не носив вишитих сорочок. (…) Наші товаришки-студентки ніколи не прикрашували дівочу вроду вишивками і плахтами. (…) Модерну індустріальну Україну ми вбачали й любили в чисто україномовній масі студентів політехніки, медиків, математиків, фізиків, металургів, шо виходять в життя, заповнюють керівні господарчі та індустріальні центри й установи. (…) Ми мріяли про нашу українську авіацію. (…) Ми були горді нашою київською оперою… Ми захоплювалися Довженком, бо він геніально започаткував добу українського кінофіль-мового мистецтва і надав йому глибоко національного характеру.
Ми ідеалізували (театр) “Березіль””. То ж працюймо й завтра чекаймо на успіх.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)