Тернистим шляхом до безсмертя – Микола Куліш (1892-1937)

Підручник Українська література 11 клас

Українська література 1920-1930 років

Микола Куліш (1892-1937)

“Микола Куліш – талант світового масштабу. Не буду шукати безперечних аналогій у класиці – між Шекспіром і Шіллером або Мольєром чи Бомарше, але в сучасній йому радянській драматургії він не мав собі рівних…”

(Юрій Смолич)

Микола Куліш – одна з найтрагічніших художніх постатей, в якій сфокусувалася складність розвитку літератури “Розстріляного відродження”. Йому судилося прожити лише сорок п’ять років,

але за цей час драматург встиг зробити дуже багато. Його творчість сучасники порівнювали з феєрверком, а Лесь Танюк зазначив: “Талант брав у Кулішеві гору – він єдиний диктував йому шлях до вічності, хоча то був шлях через Голгофу”.

Тернистим шляхом до безсмертя

Народився Микола Гурович Куліш 6 грудня 1892 року в селі Чаплинка Дніпровського повіту Херсонської губернії у бідній селянській сім’ї. Батько все життя пронаймитував у панських економіях. Мати, родом з Полтавщини, вміла чудово розмальовувати хати.

Для Миколи ненька назавжди залишилася молодою, адже померла дуже рано. Змалку Миколі довелося

пасти чужих ягнят, а восьмирічним він наймитував у багатого господаря далеко від домівки.

У початковій школі хлопчина вчився охоче й старанно. Він не обминав жодної книжки, і в чотирнадцять років виявляв глибокі знання класики. Щоб після закінчення чотирикласного міського училища в Олешках здібний хлопчик-сирота зміг продовжити освіту, його колишні вчителі зібрали 100 карбованців. Та коли закінчилися гроші, Микола позбувся даху над головою і потрапив до сирітського притулку, щоб мати змогу й далі відвідувати училище. Спрага знань привела Миколу в п’ятикласну приватну чоловічу гімназію, де він захопився музикою, літературою, створив драматичний гурток з ровесників і добирав для нього репертуар.

У гімназії Микола Куліш здружився з талановитим хлопчиком Іваном Шевченком, який пізніше ввійшов у літературу під псевдонімом Іван Дніпровський. Коли у Миколи виникали проблеми з житлом, його приймали до себе друзі, зокрема брати Невелі, які мали зеленооку сестричку Тоню. Між Миколою і красунею Антоніною спалахнула велика любов, яка виявилася єдиною у їхньому житті.

Гімназію раптово закрили, і Микола склав гімназійний курс екстерном. Юнака зарахували студентом на історико-філологічний факультет Одеського університету, але Перша світова війна перекреслила його плани.

Солдатів з атестатами зрілості набирали в Одеську школу прапорщиків. Перед відправкою на фронт Миколі Гуровичу дали коротку відпустку, й він устиг повінчатися з Тонею. Воювати Кулішеві довелося на території Галичини й Литви. За влади Скоропадського Микола Гурович понад півроку відсидів у тюрмі, а за Директорії входив до складу міської управи. Коли перед навалою денікінців Симон Петлюра дав наказ відступати, Микола Куліш організував у Херсоні й очолив Перший український дніпровський полк.

Згодом Юрій Яновський подібні воєнні події описав у новелі “Батальйон Шведа” з роману “Вершники”, а Куліша вивів у образі Данила Чабана.

Під час наступу армії Денікіна влітку 1919 року Микола Куліш у складі Червоної армії відступив на північ України, але зголосився стати розвідником, щоб повернутися в рідні краї. Разом зі своїм другом-супутником він потрапив до петлюрівців. Полонених вирішили розстріляти, але доручили це зробити надто милосердному козакові, котрий вивів бранців у поле й дозволив тікати, куди знають.

Повернувшись в Олешки, Микола створював українські школи, дитячі садочки, працював інспектором народної освіти, уклав буквар “Первинка” , куди увійшли Кулішеві вірші та оповідання для дітей. Микола Гурович окреслював три сфери своїх захоплень: перша – література, друга – музика, третя – театр.

Свою першу драму “97” Микола Куліш написав на основі реальних фактів. Цією п’єсою письменник не ввійшов – увірвався в літературне й театральне життя України. Несподіваний успіх драми “97” у Харкові на сцені театру імені Івана Франка вразив митця. Водночас переробка режисером Гнатом Юрою трагічної розв’язки драми на оптимістичну стало неабиякою неприємністю для автора через відсутність життєвої правди в такому фіналі.

Письменник, який у душі все-таки погоджувався, що світле майбутнє нащадків доводиться здобувати через сотні жертв, не міг вдавати, що величезних людських втрат не існує. До того ж, текст п’єси “97” мав двоїсте прочитання: за одних акторських акцентів Серьога Смик, Мусій Копистка – люди нової доби, прихильники нової влади, рятівники голодуючих односельців; за інших – нікчеми, невдахи, ледарі, які прагнуть керувати іншими, сліпе знаряддя в руках влади, що грабує селян. На тлі примітивних лозунгових п’єс 20-х років зоря Куліша-драматурга засяяла особливо яскраво.

Роки перебування Миколи Куліша в Одесі (1923-1925) – це період внутрішньої боротьби між сумлінним виконанням службових обов’язків інспектора облнаросвіти і бажанням творити. Процес творчості у драматурга був подібний до Стефаникового: Куліш міг писати лише тоді, коли в кімнаті було ідеально прибрано, підлогу вимито, речі на столі були на своїх місцях. Після глядацького успіху п’єси “97” у Куліша з’явилася нагода переїхати до Харкова, де вирувало мистецьке життя.

Тодішній нарком освіти Олександр Шумський запропонував Миколі Гуровичу посаду шкільного інспектора. Сподівання Миколи Гуровича на розвій творчості у Харкові зникли, коли він глибше познайомився з навкололітературним життям, яке окреслив так: “Дрібниці, політиканство, заздрість, конкуренція, плітки, фальш і старість, одягнена у мундир чиновний, – ось літературне поле”. Участь у “ВАПЛІТЕ”, дружба з Остапом Вишнею, Пав лом Тичиною, Юрієм Яновським давали Миколі Гуровичу шанс на перспективу стати визнаним драматургом. Про Миколу Хвильового Куліш взагалі відгукувався захоплено: “Це наш натхненник!

Він перший нам відкрив очі на Україну”.

У Харкові Куліш написав драми “Отак загинув Гуска”, “Хулій Хурина”, “Зона”. Постановка п’єс Куліша на сцені “Березолю* Лесем Курбасом, стала творчим злетом двох геніїв: драматурга і режисера. Мистецтвознавець Лесь Танюк підкреслює, що зустріч із Лесем Курбасом та “Березолем” круто змінила не лише біографію, а й творчий метод драматурга.

Відбулося взаємопроникнення режисерських, акторських і драматургічних задумів, без єдності яких не може бути істинного театру; виникла “лабораторія української культури”. Упродовж десяти років Куліш написав 14 п’єс. айбільш уславленими стали шедеври “Народний Малахій”, “Мина Мазайло”, “Маклена Граса”. Якщо Іван Тобілевич створив класичну українську драму для театру корифеїв, а Леся Українка – європеїзовану українську драму, то Микола Куліш став творцем модерної драми українського відродження.

П’єсою “Народний Малахій” (1927) Микола Куліш викрив методи будівництва соціалізму через духовне руйнування і фізичне знищення людини. Головний персонаж цього твору з болем заговорив про жалюгідний стан української мови, яка “віки вистояла…”. Драма “Народний Малахій” засвідчила, що Куліш творив і утверджував у національній літературі модерну драму. Прем’єра вистави в “Березолі” 31 березня 1928 року стала початком нового етапу в історії українського театру.

П’єсу одразу взяли до репертуару кілька театрів республіки, проте через злободенність тематики 1930 року п’єсу “Народний Малахій” заборонили ставити на сцені.

1929 року Микола Куліш написав “Патетичну сонату”, яку також заборонили ставити в Україні, але російський режисер Олександр Таїров поставив її на сцені Камерного театру в Москві, запросивши на прем’єру членів уряду. Успіх вистави був неймовірний. Німецький драматург Фрідріх Вольф, який бачив виставу, переклав драму німецькою мовою і в передмові до видання написав: “Форма “Патетичної сонати” – цієї найбільшої української драматичної поезії – у світовій літературі може бути порівняна тільки з драматичними поемами “Фауст” і “Пер Гюнт”.

Проте “Патетичну сонату” зняли з репертуару театрів Москви, Ленінграда, Іркутська, Баку, де вона з успіхом йшла раніше.

Змальовані у п’єсі події охоплюють період між двома Великоднями 1917-1918 років. Значну композиційну роль у п’єсі відіграє геніальний твір Бетховена “Патетична соната”, який є ідейно-художнім стрижнем, лейтмотивом драми. “Патетична соната” Куліша засвідчила народження в Україні нової драми. Це була художня спроба за допомогою суміжних видів мистецтва – слова, звуків, музики, кольорів, ліній – порушити важливі питання долі українців, зокрема інтелігенції, на першому етапі національно-визвольної революції.

У грудні 1928 року Микола Куліш завершив сатиричну комедію “Мина Мазайло”, а вже у березні 1929 року відбулася її прем’єра в Дніпропетровському театрі у постановці Дмитра Ровинського. 18 квітня 1929 року відбулася прем’єра п’єси у “Березолі”. Лесь Курбас залучив найкращих акторів того часу: Мину грав Йосип Гірняк, тьотю Мотю – Наталя Ужвій, дядька Тараса – Мар’ян Крушельницький.

Успіх був нечуваний, проте й цей мистецький шедевр Куліша й Курбаса цензурою було усунуто зі сцени, адже почалися репресії проти інтелігенції.

За вкрай несприятливих умов Микола Куліш уперше взявся за тему, нібито далеку від подій в Україні. Дію драми “Маклена Граса” (1932) Куліш переніс до Польщі. Акторами “Березолю” цей твір у вересні наступного року був представлений владі. “Маклена Граса” виявилася останньою Кулішевою п’єсою, яку публіка побачила на сцені. Після сьомої вистави цю драму заборонили до показу, театр “Березіль” ліквідували.

Куліш написав ще п’єси “Закут”, “Діалоги”, “Вічний бунт”, “Такі”, але їх не друкували й не ставили, а в роки війни тексти були загублені.

На початку 1933 року Куліш навідався до рідного села, де йому стало моторошно від побаченого. Повернувся до столиці Микола Гурович вкрай нервовим, стогнав і кричав від душевного болю, від думки, що його багатостраждальний народ вмирає від голоду. Гнітюче вплинуло на Куліша й самогубство Миколи Хвильового. Всю ніч перед похороном Микола Гурович простояв біля труни покійного.

Дружина драматурга надійно заховала обидва нагани, щоб чоловік не повторив фатального кроку автора “Синіх етюдів”. Оскільки кращі п’єси Куліша було заборонено до постановки як антирадянські, спрямовані проти лінії партії, Микола Гурович зробив останню одчайдушну спробу прорватися до глядачів, написавши цілком лояльну до влади драму “Прощай, село” (1933). Але поставити її на сцені також не дозволили.

У вересні 1934 року митця виключили з партії за зв’язок з “контрреволюційними елементами” – Лесем Курбасом і Михайлом Яловим.

1 грудня 1934 року в Ялті помер Іван Дніпровський, і Микола Куліш поїхав на похорон друга. Пригніченого горем Куліша заарештували на вулиці 7 грудня 1934 року, звинувативши у належності до боротьбистського терористичного центру і вбивстві першого секретаря Ленінградського обкому партії Сергія Кірова. Після страшних катувань Микола Гурович визнав усі звинувачення й навіть написав заяву з проханням негайно його розстріляти.

Куліша засудили до десяти років заслання у таборі на Соловках. На відміну від інших, хто з ним проходив за однією кримінальною справою, Куліш не мав права працювати, перебувати надворі, користуватися шпиталем. Для нього була відведена камера-одиночка.

З-поміж усіх засуджених українських письменників за таких нелюдських умов відбували покарання лише Микола Куліш та Валер’ян Підмогильний.

Останню звістку про себе Микола Гурович подав дружині 15 червня 1937 року. Видатного драматурга разом з Миколою Зеровим та багатьма іншими українськими інтелігентами розстріляли 3 листопада 1937 року в яру Сандормох у Карелії. 4 листопада 1956 року Миколу Куліша реабілітували посмертно “за відсутністю складу злочину”.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Тернистим шляхом до безсмертя – Микола Куліш (1892-1937)