Сатиричне зображення чиновництва у творах Гоголя (“Ревізор”. “Мертві душі”)

У комедії “Ревізор” і в поемі ” Мертві душі ” Гоголь звернувся до важливих соціальних тем. У них Мова йде про життя цілих станів – повітового чиновництва, помісного дворянства. У поле зору автора “вся Русь”. Місця, де відбуваються події, узагальнені й типізовані: ніяк не визначаються географічно ні містечко, де діє “Ревізор” (“звідси хоч три роки скакай, ні до якої держави не доїдеш”), ні губернське місто N, куди приїхав Чичиков. (Зміст і вся спрямованість комедії Гоголя змушують визнати головною діючою особою “Ревізора”

всю групу чиновників з городничим на чолі.) Сюжет комедії “Ревізор” простий

Сам Гоголь сказав: “В “Ревізорі” я зважився зібрати в одну купу все дурне в Росії, яке я знав… і за одним разом посміятися над всім”. У комедії зображується обивательське існування чиновників повітового міста, хабарників, казнокрадів, кар’єристів і ледарів

Городничий Антон Антонович Сквозник-Дмухановский – виверткий, недурний, грубий, що вислужився довгою важкою службою, що звикла вистачати все, що пливе в руки, тобто хабарник і хапуга, у мінуту злісної відвертості що зізнався, що жоден купець, жоден

підрядник не міг його провести, що сам він шахрай над шахраями, обманював пройдисвітів і шахраїв, “таких, що все світло готове обікрасти, піддягав на уду”, що трьох губернаторів він обдурив, коли ж він повірив, що став “птахом високого польоту” і може, мабуть, “влізти в генерали”, те вже відверто мріє про генеральську червону стрічку через плече й про те, як буде ласувати в Петербурзі ряпушкою й корюшкою. Не менш виразні у своїй вульгарності й інших чиновниках. Суддя Ляпкин-Тяпкин, що хоч і покликаний служити правосуддю, не заглядає в судові справи. Він аматор псового полювання, що бере хабара хортицями щенятами

Він уважається в місті “вільнодумцем”, тому що прочитав 5-6 книг. Піклувальник богоугодних закладів Земляника, послужливий і метушливий проноза, донощик і шахрай, міркує в такий спосіб: “Людина простій, якщо вмре, то й так умре, якщо видужає, то й так видужає”. І в лікарнях, якими він керує, ліків не використовують, хворі в них схожі на ковалів

При такому Земляниці можливий німець-лікар, нічого не розумів по-російському, але справно морив людей. Але той же Земляника дає Хлестакову в богоугодному закладі блискучий сніданок, от (…) і застосування сумам, що йдуть на ліки. Доглядач училища Хлопов, що живе у вічному страху від усяких доган, нічого не розуміє в педагогічній справі й вічно скаржиться на тяготу “служити по навчальній частині”. Простодушно наївний поштмейстер Шпекин займається в себе на пошті ученнейшим читанням листів, що розкриваються, щоб довідатися, що є нового у світлі.

Всі чиновники є найближчими помічниками городничего.

Не випадково в першій же дії Антон Антонович говорить: “Ну, тут всі свої”. На нижньому ж щаблі адміністративних сходів діють поліцейські: Свистунів, що краде срібні ложки й не по чині Держиморда, що бере хабара,, що дає волю своїм кулакам і для порядку “усім ставящий ліхтарі під оком – і правому й неправому”. І раптом все це болото стривожилося звісткою про приїзд ревізора. Управління міста (батьки міста) зі страху приймає за ревізора дрібного петербурзького чиновника – “бурульку” Хлестакова, що остановились проїздом у міському готелі

Безсоромний хвалько Хлестаков звикає до ролі й своею балаканиною наводить на чиновників страх. Він бере “у борг” від городничего й обіцяє купцям усунути його від посади, освідчуватися в коханні дружині городничего й робить речення його дочки. Хлестаков – герой нового часу, “столична штучка”, представник канцелярських сфер. За словами самого Гоголя, Хлестаков “один з тих людей, яких у канцеляріях називають пустейшими”.

Папенька відправив його на службу в надії на “фортуну”.

Хлестаков полонений столичним життям і “зриває квіти задоволення” де і як може – це його життєве правило. “Хлестаков, – говорить Гоголь, – зовсім не надуває, він сам позабуває, що бреше. Він бере не хабара в чиновників, а в борг у гарних людей”.

Їдучи після гарного прийому, він не думає, що зробив що-небудь нечесне. З ним просто трапився забавний випадок. В образах чиновників міста розкриті зовсім конкретні соціальні каліцтва, життя провінційного містечка сприймається як широка картина життя полицейско-бюрократиче-ской монархії Миколи I. Сміхом стратить своїх героїв Гоголь.

Недарма викритий у своїх витівках городничий звертається до усім зі словами: “Чому смієтеся? Над собою смієтеся!

” Хижацьке паразитичне існування царських чиновників, бюрократів і тунеядцев, їхні мерзенні вчинки осміюються й викриваються в комедії як прояв антинародного початку. Провінційне чиновницьке суспільство, погрязшее в хабарництві, хабарництві, персоніфікує паразитизм самодержавного ладу. Недарма, подивившись комедію, Микола I сказав, що йому потрапило більше всіх. Життєво правдива комедія наробила багато шуму: реакційні кола злобливо обвинувачували автора в наклепі на чиновників і вимагали заборони п’єси

Гоголь же писав: “Найменшу ознаку істини – і проти тебе повстає не одна людина, а цілі стани”. У поемі “Мертві душі”, присвяченої помісному дворянству, також зображене чиновництво. Воно підвищилося в ранзі – з повітового стало губернським. Образи чиновників дані загальним великим планом

Губернатор – “світський” людина, люб’язн і чарівний – був не товстий і не тонкий, мав на шиї Ганну, і говорили навіть, що він представлений до зірки, втім, був великий добряга й навіть “сам вишивав іноді по тюлі”. Це важлива посадова особа, перше в губернії. У поемі виведений і представник вищого петербурзького світла (в “Повісті про капітана Копей-Кине”).

Це генерал-аншеф, що пропонує пораненому офіцерові, що відстояв Росію у Вітчизняній війні 1812 року, інвалідові без руки й без ноги, чекати відповіді на прохання. Коли ж нещасний каліка рішуче зажадав хоч якої-небудь допомоги, бездушний чиновник наказав вислати його зі столиці. Поліцмейстер, “батько й благодійник міста”, повинен строго й неухильно стежити за тим, як виконуються закони, віддавати в руки правосуддя тих, хто порушує їх, але, навідуючись у гостиный двір, він почуває себе тут, як у власній коморі

“Хоч він і візьме, – говорять купці, – але зате вуж ніяк тебе не видасть”. Інакше кажучи, за хабар сховає злочин. Цим він придбав любов і “доконані народності”. Гоголь так веде оповідання, що слово “народності” набуває протилежного сенсу: учинки, дії представника влади злочинні, антинародні.

От гостряк і “філософ” поштмейстер, що так невдало припустив, що Чичиков – це капітан Копейкин.

От переляканий прокурор, що боїться своєї дружини. Оформлення купчої міцності – типовий епізод з повсякденної діяльності чиновників. У момент оформлення купчої міцності ми зустрічаємося з тонким чиновником Іваном Антоновичем – “кувшинное рило”.

Автор рассуж;-дає про здатність чиновників перетворюватися те в орла, то в муху. За своїм столом Іван Антонович – орел, а в кабінеті начальника – муха. Це хабарник, бюрократ, спритний стряпчий усяких незаконних справ. Навіть Чичиков дав йому хабар, хоча й був другом його начальника

Порожнеча й неробство губернського суспільства показані в розмові просто приємної дами з дамою, приємної у всіх відносинах. Чиновники міста зв’язані круговою порукою в хабарництві, грабежі, обмані. Догідництво перед значними чинами позбавило їхньої можливості розпізнати в Чичикове шахрая.

Вони не змогли довідатися: “той чи він людина, якого можна затримати й схопити як неблагонаміреного, або ж він така людина, що може сам схопити й затримати їх усіх як неблагонамірених”.

Громадянський обов’язок, суспільні інтереси цим чиновникам далекі. На балі в губернатора показані молоді й літні чиновники, які носилися купами по паркеті, як носяться мухи на білому сяючому рафінаді в пору жаркого липневого літа. Хабара, злодійство, чиношанування, кругова порука – все це не випадкові явища.

Гоголь говорить, що чиновники жорстокі й нелюдські. Сатирично зображуючи провінційних чиновників, автор завдає удару по бюрократичному апарату всього самодержавно-кріпосницької держави й дає зрозуміти, що ці “охоронці порядку й законності” – такі ж мертві душі, як і поміщики

За словами Герцена, “з реготом на вустах він (Гоголь) без жалості проникає в самі таємні складки нечистої, злісної чиновницької душі. Комедія Гоголя “Ревізор”, його поема “Мертві душі” являють собою жахливу сповідь сучасної Росії”.