Тяжко переживала вона розлуку, “йшла на панщину – плакала, йшла з панщини – так само плакала”. їй все здавалося, що Микола десь поблизу. Минуло десять років, і стара Джериха померла. Тим часом підросла дочка Любка і трохи розважала змучену працею і горем Нимидору. Письменник підкреслює, що її “ізсушила, ізв’ялила нужда, як холодний вітер зелену билину. Лиха недоля ізстарила її завчасу.
Минула половина її літ, а вже здавалось, що Нимидора доживає свій вік”. Коли Любка виросла, мати видала її заміж за сільського парубка Олексу
Минуло двадцять рокіз. “Вона почала забувать його вид, його очі, голос”, хоч надія все ще була побачити Миколу хоч перед смертю. Але, не дождавшись його, Нимидора померла.
Велику тугу в душі носив і Микола. Ніщо не радувало його на чужині, а несправедливі дії отамана Ковбаненка будили в нього ненависть до експлуататорів. Так. одного разу Джеря погнався з кілком за отаманом, коли той рибалкам дав погану їжу на вечерю: “Били ми й не таких панів, як ти”,- говорив Микола.
Минав
Якось становий з поліцією несподівано налетів на рибалок і заарештував Миколу з іншими вербівцями. Після ув’язнення в Акермані, їх повели на суд, на який прибув Бжозовський. Микола і його товариші не визнавали себе втікачами, називали інші прізвища (Джеря був названий Іваном Посмітюхом), доказів у пана не було, і суд затягнувся.
Тим часом прийшло повідомлення про скасування кріпацтва, арештованих звільнили, і пан змушений був повернутися без нічого.
Повернулися додому і втікачі. Письменник подав зворушливу картину зустрічі Миколи Джері з рідним селом, де його давно вже викреслено з живих; зустрічі з батьківською хатою, з дорослою дочкою, яка ніколи його не бачила; відвідин могили Нимидори.
Останні свої роки Джеря доживає в сім’ї дочки. Але і тепер не мириться він з експлуататорами, йому ще раз довелося побувати у в’язниці за те, що виступав проти поміщика, який продовжував пригноблювати селян. Виступав Микола і проти сільського голови, який захищав інтереси глитаїв і знущався з бідноти.
В кінці твору зображена мальовнича картина літнього вечора. Серед пасіки, біля вогнища, сидить сивий дід і розповідає внукам про своє тяжке далеке мандрування. “Вже сонце зайшло. Вже ніби дрімота розлилась над густими садками, над густим лісом, а дід усе розказував, а діти все слухали, а бджоли гули, неначе гула гучними струнами кобза, приграваючи до чудової казкипісні пасічника Миколи Джері”,- так закінчується повість.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)