Найбільший такий внесок зробила Соня Мармеладова. Вона допомогла героєві зрозуміти, хто вона, а хто він, що йому дає визнання, для чого їм потрібно жити, допомогла душевно воскресити й подивитися на себе й на інших по-іншому. Це була гарненька дівчина років вісімнадцяти, худенька, невеликого росту. Життя дуже жорстоко ставилося до неї, так само як і до її рідним.
Вона рано втратила батька й матір. Після смерті матері її сім’я прийшла в тяжке становище, і їй довелося йти на панель, щоб прокормити себе й дітей Катерини Іванівни
Але її дух
Зовні це проявляється в її здатності розуміти інших людей і співчувати ім. Вона жалує Катерину Іванівну за її дурість і несчастность, свого батька, що вмирає й кається перед нею. Така дівчина привертає увагу багатьох людей, змушує (у тому числі й себе) поважати себе. Тому Розкольників вирішив розповісти про свою таємницю саме їй, а не Разумихину, Порфирію Петровичу, або Свидригайлову.
Він підозрював, що вона мудріше всього оцінить обстановку й прийме рішення. Він дуже хотів, щоб хтось ще розділив з ним страждання, хотів, щоб хтось допоміг йому йти по життю, зробив за нього деяку роботу. Знайшовши такої людини в Соні, Розкольників не помилився з вибором: це була прекраснейшая дівчина, що зрозуміла його й дійшла висновку, що він така ж нещасна людина, як і вона, що Розкольників не зрячи прийшов до неї. І така жінка ще називається “дівиця страшенного поводження”. (Отут Розкольників і зрозумів невірність його теорії в цьому). Саме так її називає Лужин, сам будучи підл і егоїстичним, не розуміючи нічого в людях, у тому числі й у Соні, що вона поводиться принижуючої для себе образом тільки з жалю до людей, бажаючи їм допомогти, подарувати хоча б на мить відчуття щастя
Все життя вона займається самопожертвою, допомагає іншим людям. Так, вона допомогла й Раскольникову, вона допомогла йому переосмислити себе, що і його теорія невірна, що зробив він злочин зрячи, що йому необхідно в ньому покаятися, зізнатися у всім. Теорія була невірна, тому що вона грунтується на поділі людей на дві групи по зовнішніх ознаках, а ті рідко виражають усього людини.
Яскравим прикладом є та сама Соня, бідність і приниження якої не відбивають повністю всю сутність її особистості, самопожертва якої спрямоване на допомогу іншим людям, що бідують. Вона дуже вірить, що воскресила Раскольникова й тепер готова розділити з ним покарання на каторзі. Її “правда” полягає в тім, що, щоб прожити життя гідно й умерти з почуттям, що ти був великою людиною, потрібно любити всіх людей і жертвувати собою заради інших
Розкольників розуміє, що таке життя не можна назвати нормальної. Він хоче зрозуміти, яким образом можна вирватися із соціального дна, як стати “владарем” над “тремтячою твариною”, над “юрбою”. Розкольників не хоче відносити себе до тих, хто не здатний змінити своє життя, і тому, задаючись питанням ” чивоша я, як всі, або людина”, вона вирішує перевірити себе на ділі. Я вважаю, що, засуджуючи людей безпомічних, що не вирішуються змінити своє життя, герой роману був прав.
Його правда й у тім, що він сам намагався знайти шлях, що приведе до змін клучшему.
И Розкольників знайшов його. Він уважає, що цей шлях – злочин. Чому ж саме злочин, тим більше вбивство? У Раскольникове зріє індивідуалістичний бунт, що з’явився наслідком його теорії надлюдини. Відповідно до цієї теорії, всі люди розділяються на “звичайних” і “незвичайних”, за словами Раскольникова, “…на матеріал, службовець єдино для зародження собі подібних, і властиво на людей, тобто имеющих дарунок або талант сказати в середовищі своєї нове слово”.
По переконанню головного героя, щоб принести людству користь, “незвичайні” люди мають право “переступити… через інші перешкоди, і єдино в тому випадку, якщо виконання… ідеї того зажадає”. Розкольників уважав, що ці люди “повинні, по природі своєї, бути неодмінно злочинцями”. Тим самим він виправдував злочин, якщо воно було зроблено заради якої-небудь шляхетної мети
На основі цієї теорії в головного героя роману став зароджуватися й задум злочину. Розкольників задавався питаннями: ” чиНасмілюся я переступити або не смогу! Чи тварина я тремтяча або право маю…” І він зважується на злочин.
Він дозволяє собі вбити “дурну, безглузду, незначну, злу, хвору… бабусю”, взяти її гроші й загладити це “крихітний злочин тисячами добрих справ”.
Розкольників – убивця по теорії. У своєму злочині він був глибоко не прав. Насамперед помилкової була сама теорія цієї людини. Але, на мою думку, самим головним, у чому помилявся Розкольників, було те, що, уже зробивши вбивство, він не вважав його злочином, він виправдував себе й не випробовував почуття провини.
Визнаючись Соні Мармеладовой, він говорить: “Я адже тільки воша вбив, марну, бридку, злобливу”. А після він додає: “Старушонку цю чорт убив, а не я”. Розкольників говорить так тому, що не старушонка його хвилює, не Лизавета, про яку він згадував тільки пару раз, – його хвилює те, що він “себе вбив”.
Сам же злочин він продовжує розглядати як щось незначне, називає його “просто незручністю”. І про це свідчать слова Раскольникова, звернені до сестри: “И все-таки вашим поглядом не стану дивитися: якби мені вдалося, то мене б увінчали, а тепер у капкан!” Вчинивши злочин, Розкольників протиставив себе навколишньої. І, я думаю, він був прав у тім, що зізнався в убивстві. Іншого виходу в нього не було, і він почував це.
У своєму романі “Злочин і покарання” Ф. М. Достоєвський засуджує й карає теорію надлюдини, одночасно викриваючи й ідеї Раскольникова, і умови російської дійсності, що викликали ці ідеї кжизни.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)