Роздум: Трагічні парадокси історії в добутках про злочини Сталінизма

Розміщено від Tvіr в Суббота 22 мая

У літературі особливо сильні традиції гуманізму. Наші письменники завжди призивали “милість до занепалих”. Напевно, не випадково Достоєвський і Толстой, Чехов і Короленко з таким глибоким людським почуттям писали про ув’язнених і засланців. У радянській літературі ці традиції були забуті. Безвинні гинули в сталінських таборах.

Оплакати їх, затаврувати ганьбою катів, розбудити душі людей, щоб такі злочини ніколи не повторилися, – таке шляхетне завдання взяли на себе письменники 60-80-х років.

Деякі добутки, написані після XX з’їзду, були опубліковані тільки сьогодні. У романі “Нове призначення” О. Бек пише про “трагічні парадокси” часу, породжені сталінизмом.

Один з них – зведення будівництв комунізму руками ув’язнених.

Про будівництва покладалося сурмити повсюдно, про армії зеков на них – мовчати. І що найстрашніше – виправдання цих злочинів. Так, герой роману голова держкомітету Онисимов, у якого загинув у таборах брат, твердо переконаний у державній доцільності системи таборів як організованої армії будівельників нового світу. І для кожного із зеков зайва порція вівса,

звареного на воді, – межа бажань. За роки, що пройшли після XX з’їзду, а особливо в останні кілька років вийшло безліч книг, що правдиво розповідають про Сталіна. По-різному зображують його Рибаков, Домбровський, інші письменники. Але ми ясно бачимо властолюбця, одержимого ідеєю безмірної могутності.

Люди для нього – тільки матеріал для досягнення дивовижних цілей. В “Дітях Арбата” О. Рибаков намагається розкрити психологію сталінизма. Ми ясно бачимо ті пояснення і виправдання, які дозволяли з легкою душею прирікати на страждання і смерть мільйони людей.

Сталін – герой роману – вважає, що тільки страждання викликають найбільшу енергію. А виходить, можна змусити народ голодувати, трудитися. Народ треба змусити піти на жертви.

Для цього необхідна сильна влада, здатна вселити страх. А страх потрібно підтримувати будь-якими засобами. Особливо гарна для цього теорія незатухаючої класової боротьби. Так міркує у романі “найбільший вождь всіх народів”.

Але ми бачимо, що ця людожерська ідея лише прикриває головне – бажання безмежної влади. У М. Горького в “Моїх університетах” є епізод, коли агент охранки пояснює Альоше устрій держави. От імператор.

З нього як би йде невидима павутина до міністрів, від них – до чиновників, і так “павутина” обплітає всю країну.

У сталінській же системі із серця Сталіна виходить невидимий колючий дріт, що йде до його найближчих підручних: Єжову, Берії, Кагановичу, Жданову й іншим, спускається до керівників областей, республік і відомств, генералам і офіцерам НКВС і так далі, обплутуючи всіх. У романі Рибакова ми бачимо і найближчих помічників ката Сталіна: Ягоду, Єжова, з якими той обговорює свої плани. Особливу увагу образам найближчих радників-катів Сталіна письменник приділив у романі “Тридцять п’ятий і інший роки”. У країні виникає ціла піраміда насильства.

Головною же фігурою стає слідчий. В “Дітях Арбата” показаний слідчий Дьяков, що “вірив не в дійсну винність, а в загальну версію винності”. Він заплутує Сашка Панкратова, грає на його чесності, то залякує, то обіцяє звільнення. Адже “гарний” той слідчий, що угодами, катуваннями, погрозами розправи над близькими, чим завгодно змусить підписати визнання в неіснуючих злочинах.

У Рибакова на прикладі однокласника Сашка Юрія Шарова бачимо, як люди стають такими катами.

Дуже чітко виписані образи слідчих у В. Гроссмана у романі “Життя і доля” і в Ю. Домбровського в “Факультеті непотрібних речей”. Граючи на відданості партії, прикриваючись високими інтересами, вони отримують і використовують визнання, обертаючи їх проти безневинних. А потім жертвами стають і свідки.

Нерідко і колишні кати перетворюються в жертв. Це описано у В. Гроссмана. Внутрішній світ цих нелюдів чорніше ночі. Ні разу не виникає в них думка про те, що люди, яких вони терзають, краще їх, мають право бути вільними і щасливими. Навпроти, чим гірше жертвам, тим швидше кати просунуться по службі.

Один з таких мучителів, описаних Домбровським, зі злісною тугою думає про те, що через голодування арештованого і його завзятості півмісяця буде “у простої” і одержить догану.

Вершителями доль є і несправедливі судді, і прокурори. У романі В. Дудинцева “Не хлібом єдиним” показаний процес над винахідником Лопаткіним, обвинуваченим у розголошенні державної таємниці. Судді заздалегідь не хотіли вірити жодному слову обвинувачуваного.

Та і як вірити, якщо на винесення вироку приділялося 20-30 хвилин! Особливий тип катів – це люди, обрані владою, які розправляються зі своїми суперниками. У названому романі В. Дудинцева це професор Авдієв і його помічники, яким винахід як кістка в горлі. В іншому романі В. Дудинцева “Білі одяги” ця тема розвинена і поглиблена.

Ми бачимо академіка Рядно, псевдовченого, котрий всі сили направляє на те, щоб фізично винищити біологів-генетиків. Інтереси науки або держави кар’єристів нітрохи не хвилюють. А як зображені жертви? Їх багато, і вони дуже різні. Всіх їх, однак, поєднує те, що їх не вважають за людей, прагнуть перетворити в “табірний пил”. Їхня невинність нікого не цікавить, вона, бути може, і є їхня головна провина. Сашко Панкратов теж не був злочинцем, навпроти, він щиро відданий інтересам революції.

Але його погубило, як і тисячі інших чесних людей, що він був самостійною людиною, висловлював сміливі судження, мав власну думку.

У таборах і в’язницях, описаних письменниками, сидять меншовики і троцькісти, “шкідники” і віруючі, і безпартійні – всі ті, кому не вдалося вкритися від страшної системи НКВС. По-різному поводяться люди. Одні зламалися відразу, інші готові погубити інших, дати будь-які показання. Треті самі прагнуть стати на місце катів, підказуючи витончені способи експлуатації ув’язнених.

Але є й такі, котрих не зломиш. Ми захоплюємося арештованим Зибіним з роману Домбровського, перед яким, здавалося, спасувала система насильства. Арештант пішов на “смертельне голодування”, і, як пише автор, тут влада всієї системи скінчилася, “тому що нічого більше страшного для цього зека видумати вона не в змозі”. Серед жертв є люди, як герої роману “Білі одяги”, які свідомо йдуть проти плину. Але більшість адже й не думали сперечатися із владою. І це особливо страшно!

Страшно читати про те, як ув’язнені гинули тисячами від непосильної роботи і жахливих умов.

Про те, як родичі репресованих місяцями чекали повідомлення про те, де їх близькі, чи живі вони. Але якби жертви були тільки в таборах! Ні! І в колгоспах, і в штрафних ротах, і в дитячих будинках – скрізь. У повісті О. Приставкина “Ночувала хмаринка золота” дитяти-жертви проходять всі кола пекла. Там же говориться і про долю цілого народу-жертви, про чеченців, висланих з батьківщини за наказом Сталіна.

А в повісті “Заулки” В. Смирнова герой згадує про жертв-селян, які настільки були задавлені податками, що губили фруктові дерева. Незлічимі злочини сталінизма. Ця епоха ще довго буде займати розуми, тому що вона гостріше, ніж яка-небудь інша, виявила проблему жорстокості і гуманізму, добра і зла, катів і жертв.