Коли з тривогою i захопленням читаєш сторiнки бiографiї Iвана Багряного i тихою нечутною ходою бредеш вулицями Харкова повз “фабрику-кухню” – в’язницю по вулицi Чернишевськiй, а потiм уява переносить нас у табори Далекого Сходу, i радiєш, що в’язень тiкає iз заслання i повертається до рiдної Охтирки; але за доносом його знову заарештовують i вiдправляють до харкiвської в’язницi на Холоднiй Горi, де письменник перебуває понад два роки, а з них 83 днi – у камерi смертникiв, то мимоволi розумiєш, якi подiї i факти лежать в основi роману “Сад
Чому “Сад Гетсиманський”? I знаходимо вiдповiдь у тому, що автор використовує бiблiйний матерiал – i заголовок, i епiграф, i згадування Каїна та Авеля, i використання євангельських цитат. Вiдомо, що за бiблiйною легендою, у садi Гетсиманському, де молився Iсус, його зрадив, передавши охоронi, Iуда Iскарiот. У часи жахливих сталiнських репресiй у “сад Гетсиманський” перетворилася уся країна, у якiй панували продажнiсть, вiдступництво, зрадництво загальнолюдських iдеалiв i цiнностей.
Iуда нiби вселився у душi тих, хто забув про совiсть, про одвiчнi християнськi
Одвiчну проблему боротьби добра i зла автор вирiшує у романi через гiрку долю Андрiя Чумака, що намагається пройти через усi тортури в’язницi й лишитись людиною. Вiн дивується, як-то ця в’язниця змогла зiбрати у своїх камерах 340 чоловiк з вищою освiтою, людей рiзних нацiональностей, не контрреволюцiонерiв, а тих, хто вiрив у соцiалiстичнi iдеали. I партiйнi дiячi, i слiдчi, професор марксизму-ленiнiзму, навiть той iнженер, що проектував цю тюрму.
Жах! Жах i здивування, як же таке могло трапитись? I розпочинається боротьба двох таборiв – в’язнiв i слiдчих. Одним iз найжорстокiших слiдчих є українець “козацького славного роду” Донець. А за маскою спiвчутливостi наглядача Мельника приховується кат, який пiсля розстрiлу добиває ломиком ще живих жертв.
А особливо огидною з’являється перед нами енкаведистка майор Нечаєва, яка з люттю, з ненавистю, з презирством дивиться на юнака. Для них людина – “пшик”, нiщо, комаха, “дiрка вiд бублика”.
Серце завмирає, коли перегортаєш сторiнки своєрiдного путiвника – довiдника в’язницi: побут, звичаї, жаргон, взаємини мiж заарештованими, допити, тортури, брудна лайка… i, коли людина потрапляє на “малий” i “великий конвеєр”, то вона ламається, перетворюється на макет, привид.
Але ж Андрiй Чумак, витримавши всi знущання, вистояв, зберiг силу волi, гордiсть, мораль справжньої людини. “Сатаною безрогою”, “чортом”, “манiяком” називають хлопця кати. Нескорений Андрiй у справдi нелюдських умовах перетворюється на суддю, який виносить вирок своїм мучителям: “Менi вас жаль. От ви нас роздавлюєте, а вам i в голову не приходить, що це ж ви самi себе роздавлюєте… Я говорив вам про мiльйони. Так, нас мiльйони.
Мiльйони, iм’я яким – нарiд!.. I ви його роздавлюєте, бродите черевиками по нашiй кровi… Ви нас розчавите, але самi ви нiколи не матимете щастя.
Ми вас переслiдуватиме мо все ваше життя, цей наш крик, наша кров переслiдуватиме вас все життя…” Всупереч всiм страхiттям i залякуванням Андрiй бунтує проти системи, причому переконано i свiдомо.
Болiсно розмiрковує Андрiй про зраду. Вiн впевнений, що нi брати, нi сестра, нi наречена Катря не могли сотворити це. Душевнi муки героя не можуть убити його вiри в рiдних.
Зрада i помста, як двi нерозлучнi подруги. Помста – вона одвiчний супутник боротьби мiж добром i злом. Ця проблема надто хвилює Iвана Багряного. Якщо Григорiй Многогрiшний у “Тигроловах” тiкає зi спецешелону з думкою про необхiднiсть жити, вижити, щоб або вмерти, або вiдплатити своєму мучителю майоровi Медвину, який зi скаженою люттю вивертав хлопцевi суглоби, виламував ребра, бив межи очi, то Андрiй Чумак – i невинна жертва сталiнського режиму, i сильна особистiсть, яка зрозумiла “правила гри” тоталiтарної системи i використала їх проти неї самої в особi слiдчих. “Хто пiдняв палку, нехай спробує її на собi”, – думає Чумак. Письменник переконаний, що сильна особистiсть може обiйтися без помсти, приглушивши в собi всi незлiченнi кривди i образи.
Вивчивши “правила гри”, Андрiй робить так, що кат i жертва опиняються в однiй в’язницi, та це не перемога, бо на змiну цьому катовi може прийти ще бiльш жорстокий i пiдступний.
Отож, у романi “Сад Гетсиманський”, який звеличує вiдважних i чесних, Iван Багряний бачить Україну, побудовану не “тюрмою i кулею”, а гармонiєю, правдою i добром.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)