Роман “Сад Гетьманський” автобіографічний, події, описані у ньому, відбуваються на території Сумської та Харківської областей. Однак, було б великою помилкою ототожнювати головного героя Андрія Чумака з самим Іваном Багряним. Даний роман є зразком синтезу двох стихій – розкутої творчої уяви, з одного боку, і переобтяженості надмірними деталями із власної тюремної практики.
Боротьба двох начал – художнього й публіцистичного – часто перешкоджало Багряному, а тому роман має дещо документальний характер.
Таким чином, епопею
І. Багряний, неначе під мікроскопом досліджує тоталітарну систему, філософія якої зводиться до такої тези: “Не розраховуйте ні на яке милосердя, бо людина є пшик. Ви жорстоко помилитеся, якщо думатимете, що з вами хтось тут буде панькатись. Нам нема коли панькатись. Вас – і не тільки вас персонально, а всіх там, – тут роздавлять, як муху, і ніхто не жалітиме. І оком не змигне.
В СССР людей вистачить!”.
Основний конфлікт роману полягає у протистоянні – “пшик” кидає виклик автору цих слів, не підписує протоколу,
Герой роману зазнає страшенних фізичних тортур, але духовні муки набагато серйозніші. Хто зрадив? Хто став Юдою? Невже один з братів, а може кохана дівчина?
Андрію здається, що такі думки по краплині висотують із нього кров, мозок, душу. Від такого стану душі можна збожеволіти.
Автор нарешті, неначе змилувавшись над головним героєм, відкриває нам Юду – скромний та непомітний отець Яків, закривши Біблію, кудись щезає, а чотири брати, зібравшись у батьковій хаті, гомонять між собою, нічого не підозрюючи, полонені журбою і радістю. Юда – це вічний образ, це те, чого не можна помацати, це ірраціональний закон будь-якого тоталітарно-диктаторського суспільства, поки воно не прийшло до Бога.
У основу сюжету покладено форму діалогів між катом і жертвою, за зразком Понтій Пілат – Ісус Христос. Слідчі міняються, мов у калейдоскопі і у кожного своя метода “робити ганчірку” з “піддослідного”. Андрій Чумак залишається нескореним. Він не боїться один раз померти, він боїться вмерти двічі – духовно, а потім фізично. А тому відверто руйнує перед “пілатами” підвалини диктатури пролетаріату, котра повернулася проти самих її творців. “Я не визнаю пролетарського правосуддя, здійснюваного закаблуками й палкою!
Ось це моє кредо. І так само не визнаю соціалізму, будованого тюрмою і кулею”, – заявляє герой роману.
До Івана Багряного ціла когорта українських письменників зображували персонажів, що втрачали людську подобу, потрапляючи в складні соціальні, суспільні, побутові, об’єктивні чи суб’єктивні обставини. Іван Багряний подає образ такої людини, яка від нестерпних фізичних і духовних тортур не втрачає особистість, а навпаки стає більш порядною і чистою.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)