Роль “Сучасника” у тодішнім громадському житті

Розкол у редакції “Сучасника” ставав неминучим. Останнім приводом до нього послужила написана Добролюбовим в 1860 р. стаття “Коли ж прийде теперішній день?” (про роман Тургенєва “Напередодні”). У цій статті Добролюбов пророкував швидку появу росіян Инсарових, які будуть боротися за звільнення Росії, проти всіх гнобителів народу.

Зі статтею Добролюбова Тургенєв познайомився до її появи в пресі й зажадав від Некрасова не друкувати цієї статті. Некрасову він пред’явив ультиматум: “Вибирай – я або Добролюбов”. Некрасов

був поставлений у вкрай важке положення: з Тургенєвим його зв’язувала майже двадцятилітня дружба, крім того, з відходом Тургенєва з журналу “Сучасник” втрачав талантливейшего письменника. Однак ідейні міркування взяли верх

Чернишевський і Добролюбов були для Некрасова ідейними й моральними вчителями. Поет “помсти й суму” рішуче прийняв сторону Добролюбова. Стаття його, хоча й з більшими цензурними скороченнями, з’явилася в журналі, зробила величезне враження, і розрив став фактом, що відбувся.

Ще раніше з журналу пішли критик і прозаїк А. В. Дружинін, що різко вороже ставився до Чернишевського

й Добролюбова, а також Л. Толстой, И. Гончарів і Д. Григорович, яким були далекі революційні позиції “Сучасника”, прихильники “мистецтва для мистецтва” поети А. Фет і А. Майков.

Роль “Сучасника” у тодішнім громадському житті була величезною. Кожна книжка журналу ставала подією. Полум’яні статті Чернишевського й Добролюбова й вірші Некрасова виховували “неприборкану, дику до гнобителів ворожнечу”, кликали до боротьби й революції. Уряд був наляканий революційною проповіддю, що звучала зі сторінок журналу.

Начальник корпуса жандармів Тимашев заявив Панаєву: “Я даю зам рада – очистити свій журнал від таких співробітників, як Добролюбов і Чернишевський, і всієї їхньої зграї”. “Чернишевського із братами й “Сучасником” знищте. Це ворог небезпечний, небезпечніше Герцена”,- писав анонімний донощик в охоронне відділення

Цензурні гоніння підсилилися до небувалого ступеня. У листопаді 1861 р. “Сучасник”‘ поніс незамінну втрату: помер Добролюбов. У тому ж році був арештований і потім засуджений на каторжні роботи в Сибіру талановитий поет і перекладач М. Л. Михайлов, близький друг Чернишевського; незабаром був засланий на каторгу й іншого співробітника “Сучасника” – В. А. Обручев; у в’язниці нудився раніше друкувався з журналі молодий поет Гольц-Миллер. Ряди співробітників “Сучасника” ріділи з кожним днем, але з тим більшою пристрастю що залишилися продовжували роботу

Тоді уряд перейшов на шлях прямої розправи з непокірливим журналом: 15 червня 1862 р. “Сучасник” був закритий на вісім місяців, а через три тижні був арештований, укладений у Петропавловскую міцність, а потім засланий у Сибір ідейний вождь і натхненник журналу Н. Г. Чернишевський

Вісім місяців тривало змушене мовчання “Сучасника”, але коли в 1863 р. з’явився перший (подвійний) номер журналу, що читає публіка переконалася, що “Сучасник” залишився вірний великим традиціям Чернишевського й Добролюбова. Некрасов, Салтиков-Щедрин, Пом’яловський, Решетников, Микола Успенський, критикипублицисти Антонович і Єлисєєв, Плещеєв дружно продовжували боротьбу з реакцією, уміло обходячи цензурні препони. Особливо велике було значення діяльності Салтикова-Щедрина, що бичевали у своїх статтях всі каліцтва громадського життя тодішньої Росії.

Скориставшись помилкою цензури, що не розглянула соціалістичної спрямованості роману Чернишевського “Що робити?”, Некрасов помістив у журналі цей добуток свого заточеного друга й учителі. Роман мав нечуваний успіх серед передової молоді й викликав запізнілі злісні нападки реакційної печатки

Цензурні переслідування не слабшали й тільки нелюдськими зусиллями Некрасова можна пояснити те, що журнал проіснував ще три з половиною року. ДО 1866 р. “Сучасник” одержав уже два застереження про закриття, з них друге було результатом поміщеного в журналі вірша Некрасова “Залізниця”. Цензор знайшов у цьому вірші “страшний наклеп, яку не можна читати без здригання”я Напрямок журналу цензура визначала так: “Опозиція уряду, крайність політичних і моральних думок, демократичні прагнення, нарешті, релігійні заперечення й матеріалізм”.

4 квітня 1866 р. Каракозов зробив замах на Олександра II. Дли боротьби з “крамолою” з Вільно був викликаний і одержав диктаторські повноваження генерал Мурах, за жорстоке придушення польського повстання получивший прізвисько “вешателя”. Всі передові літератори жили в тривожному щоденному, щогодинному очікуванні обшуку й арешту. Про цей час барвисто розповів співробітник “Сучасника” Єлисєєв: “Той, хто не жив тоді в Петербурзі й не належав до літературних кіл… не може представити тієї паніки, що тут відбувалася.

Усякий літератор, що не належав до напрямку Каткова,… уважав себе обреченною жертвою й був упевнений, що його неодмінно, тому тільки, що він літератор, заарештують… Співробітники “Сучасника”, на який Ковзанок дивився як на вогнище й кубло всяких злобливих навчань, тим більше були уБе”( рени в неминучості такої долі для себе”; Стало ясно, що дні “Сучасника полічені. Некрасов, як і більша частина передових літераторів переживав стан крайньої тривоги. Як головний редактор “Сучасника” Н. А. Некрасов, що віддав журналу двадцять років життя, уживав різноманітні спроби, щоб зберегти орган передової суспільної думки.

Однак ніщо не допомогло. У червні 1866 р. “Сучасник” був знову закритий і цього разу – назавжди. Одночасно з ним був заборонений і інший передовий журнал – “Російське слово”, очним співробітником якого був Д. И. Писарєв, четвертий рік томившийся в Петропавловской міцності. “Російське слово”, за словами демократичного діяча 60х років Шелгунова, було іншою стороною медалі, першу сторону якої представляв “Сучасник”. “Російське слово” було як би доповненням до “Сучасника”. Розбіжності, що виникали іноді між цими журналами, відбивали розбіжності усередині одного, хоча й не єдиного, демократичного табору. “Російське слово” до кінця розділило долю “Сучасника”: в 1866 р. обидва журнали були назавжди заборонені

Всі кращі статті Писарєва були надруковані в “Російському слові”, а коли цей журнал був заборонений, Писарєв перейшов в “Вітчизняні записки”. Погляди Дружиніна не могли мати й не мали успіху в широких кіл суспільства 60х років. Краща частина російської інтелігенції випливала за* Чернишевським і Добролюбовим і погоджувалася з Некрасовим, що говорив: “Немає науки для науки, немає мистецтва для мистецтва – всі вони існують для облагороджування й піднесення людини…” Поети, що розділяли теорії Дружиніна: Фет, Майков і інші, не були популярні серед передової частини російського суспільства. Поетичним вождем покоління був Некрасов, за яким ішла більша група талановитих поетів: М. Л. Михайлов.

А. Н. Плещеєв, В. С. Курочкин. Д. Д. Минаев і ін. Особливо ворожу “Сучасникові” позицію займав журнал Каткоза “Росіянин вісник” (изд. з 1856 р.).

“Російський вісник” був центром притягання для багатьох ліберальних і консервативних письменників. Підтримуваний урядом, журнал Каткова став своєрідним “чорним штабом” реакції